Зовнішня політика та політика національної безпеки кандидатів в президенти України:
Позиції стосовно вступу в НАТО та ЄС

26/11/2009

Вісімнадцять кандидатів боротимуться за президентське крісло під час виборів 17 січня 2010 року. В залежності від ступеня народної підтримки їх можна поділити на три групи. Перша група складається з двох лідерів: Віктора Януковича, голови опозиційної Партії регіонів, колишнього прем’єр-міністра та кандидата, який програв вибори у 2004 році; та Юлії Тимошенко, теперішнього прем’єр-міністра України, лідера партії «Батьківщина» та голови однойменного парламентського блоку. Янукович випереджає Тимошенко у більшості опитувань щонайменше на десять відсотків. Оскільки малоймовірно, що хтось з кандидатів зможе набрати більше 50% голосів, вибори скоріш за все вирішаться під час другого туру між двома кандидатами, які наберуть більшість голосів у першому турі. З високою ймовірністю у другому турі, призначеному на 7 лютого, зустрінуться Янукович і Тимошенко.

Друга група кандидатів, які боротимуться за третє та четверте місце у першому турі, складається з нинішнього президента та почесного голови партії «Наша Україна» Віктора Ющенка, колишнього міністра закордонних справ та парламентського спікера Арсенія Яценюка, колишнього голови Національного Банку України, успішного банкіра і бізнесмена Сергія Тігіпка, нинішнього парламентського спікера та голови Народної партії Володимира Литвина та Петра Симоненка, лідера Комуністичної партії України. Згідно з більшістю опитувань кожного з вищезгаданих кандидатів підтримує вісім-дев’ять відсотків виборців.

Третя група складається з кандидатів, які зосереджені на вирішенні лише одного питання, та/або технічних кандидатів, таких як колишній міністр оборони Анатолій Гриценко, радикальний націонал-популіст та лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, лідер Партії вільних демократів Михайло Бродський та Олександр Мороз, лідер Соціалістичної партії. Кожного з цих кандидатів підтримує не більше одного відсотка населення.

Ми проаналізуємо лише зовнішньополітичні платформи семи кандидатів у президенти, які входять до перших двох груп.

Непідтримка НАТО

У жодній з передвиборчих програм будь-якого з 18 кандидатів не згадується НАТО у будь-якому контексті. Жоден з кандидатів не тільки не закликає до членства у НАТО, але й навіть до співпраці з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Це є дивним, оскільки Україна була одним з найактивніших учасників програми «Партнерство заради миру» з часу її приєднання до ПЗМ у січні 1994 року.

Українські політики, особливо ті, які мають найбільші шанси на перемогу, повторюють помилку останніх президентських виборів у 2004 році, коли жоден з кандидатів не згадав про свої наміри стосовно вступу до Північноатлантичного альянсу, маючи при цьому чітку позицію стосовно цього питання. Це свідчить про те, що українські політичні партії та їх лідери через п’ять років після Помаранчевої революції все ще не усвідомили, що демократичні вибори - це можливість бути відвертими з народом та знайти підтримку своїх дій із здобуттям перемоги. Це питання прозорості та відповідальності, без яких не може існувати демократія. Відсутність жодної згадки стосовно членства у НАТО особливо дивує з боку тих політичних партій, які були найбільшими прибічниками приєднання України до Альянсу.

Партія «Наша Україна» на чолі з Ющенком утрималася від будь-якої згадки про НАТО під час президентських виборів у 2004 році та парламентських виборів у 2002, 2006 та 2007 роках. Партійна платформа Ющенка у 2010 році слідує тій самій, по суті оманливій, схемі.

У розділі передвиборчої програми під назвою «Україні бути сильною» немає ні слова про зовнішню політику, а також про такі важливі питання, як відносини України з НАТО та Європейським Союзом. Є лише непрямі згадки про НАТО у програмі. Наприклад, у розділі «Україні бути вільною», де пункт 7 проголошує: «Разом з європейськими сусідами ми будемо зміцнювати євроатлантичну систему колективної безпеки». Леонід Кучма під час виборів у 1999 році виступав із такими ж самим нечіткими заявами.

Підтримка ЄС

Серед семи кандидатів з перших двох груп троє підтримують членство в ЄС (Тігіпко, Тимошенко та Ющенко), двоє виступають проти (Симоненко та Яценюк) і двоє мають нейтральну позицію (Литвин, Янукович).

Серед семи кандидатів тільки Тимошенко виступає за поступове реформування української економіки до рівня, необхідного для членства в ЄС, посилаючись на реформістські політики таких держав, як Болгарія та Румунія. У пункті 6 (зі списку у 9 пунктів, присвячених місцю України у світі) партійна платформа Ющенка також підтримує вступ до Європейського Союзу та виступає за безвізовий режим з ЄС. Проте Ющенко не має що сказати стосовно більш важливого питання - Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

Нейтралітет

Найбільш популярним вектором провадження зовнішньої політики серед сьогоднішніх кандидатів є позиція нейтралітету або поза-блочного статусу держави. Цю ідею підтримують лідер президентської кампанії Янукович, а також Тігіпко, Литвин та Яценюк.

Янукович, Тігіпко та Литвин є правонаступниками «багатовекторної» зовнішньої політики, якої дотримувався Президент Кучма в 1994-2004 роках. Очолювані ними Партія регіонів, Трудова та Аграрна партії підтримували Кучму в парламенті в часи його другого терміну перебування на посту президента.

Таким чином, теперішні їхні погляди на зовнішню політику є відступом від тих, яких вони дотримувалися в еру Кучми, і є не менш двозначними, ніж ті, яких дотримується Ющенко. Ще в часи другого терміну перебування Кучми на посту президента, в 2002 році, Україна вперше оголосила про свої наміри вступити в НАТО, в 2003 р. - прийняла закон, офіційно закріпивши свої наміри, а в 2004 р. - на саміті НАТО намагалася отримати План дій щодо членства в НАТО.

При цьому, в 2003 р. Україна послала найбільший серед країн-не членів НАТО (та третій за численністю серед всіх країн) військовий контингент на підтримку воєнних дій США в Іраку.

Литвин, Тігіпко та Янукович - всі підтримували Кучму, коли в той час займали високі урядові чи парламентські посади, та не виступали проти перших кроків України в сторону НАТО чи проти участі у війні в Іраку. За іронією долі, саме Президент Кучма і його тодішній Прем’єр-міністр Віктор Янукович послали війська до Іраку (у 2003 р.), а Президент Ющенко (в 2005 р.) повернув їх додому, виконуючи одну із своїх передвиборчих обіцянок 2004 року.

У пошуках третього шляху в зовнішній політиці

Розчаровані правоцентристські кандидати, такі як Яценюк (а також Гриценко та Тягнибок з третьої групи кандидатів), все більше шукають «третього шляху» у зовнішній політиці. Такі пошуки зводяться до намагання займати і антизахідні, і антиросійські позиції одночасно. Проте слабкі результати кампанії Яценюка показали, що такий підхід лише заплутує виборців. Яценюк розпочав свою передвиборчу агітацію (дуже рано) влітку 2009 року. З того часу вона зазнала стагнації. Його позиції змінилися з відкрито прозахідних, яких він дотримувався під час перебування на посаді міністра закордонних справ та парламентського спікера у 2007-2008 роках, до позиції прибічника націоналістського «третього шляху», яку він зараз займає.

В той час, коли Яценюка було обрано до парламенту у вересні 2007 року, він був членом прозахідного парламентського блоку Ющенка під назвою «Наша Україна - Народна самооборона» (НУНС), який був і залишається найсильнішим прибічником членства у НАТО та Європейському Союзі у парламенті. У січні 2008 року Яценюк, який займав тоді посаду парламентського спікера, разом з Президентом Ющенко та Прем’єр-міністром Тимошенко на саміті НАТО у квітні 2008 року в Бухаресті підписав колективний лист до НАТО з проханням приєднання до Плану дій щодо членства (ПДЧ) як перший крок до членства. Після цього Яценюк відкликав свій підпис.

«Третій шлях» у зовнішній політиці заплутує виборців, тому що вони не бачать різниці між таким підходом та «багатовекторною» зовнішньою політикою колишнього Президента Кучми. Передвиборчі програми 2010 Януковича та Симоненка, обидві, закликають до повного членства України у Єдиному економічному просторі Співдружності Незалежних Держав, що подібно до пропозиції Яценюка про створення нового Східного Європейського Союзу. У своїй програмі Яценюк називає цей проект «новою Київською Руссю», яка за його програмою має об’єднати Україну, Росію, Білорусь, Молдову, Казахстан, Грузію, Арменію та Азербайджан зі столицею у Києві. Проте такий Східний Європейський Союз нагадує кучмівський Єдиний економічний простір СНД у своєму заклику до сумісних програм між майбутніми членами в енергетичній, транспортній та комунікаційній сферах, сферах промислового виробництва та експорту, науки та технологій, а також у справах оборони.

Яценюк у своїх пропозиціях пішов далі, ніж Кучма, який обережно погодився на приєднання до Єдиного економічного простору СНД у 2002-2003, проте відмовився від руху України далі першого етапу - зони вільної торгівлі, вбачаючи у другому та третьому етапах (Митному та Валютному союзах) загрозу українському суверенітету. Кучма також виступав за те, щоб країни не могли бути членами двох митних союзів одночасно, тобто у зоні вільної торгівлі ЄС та митному союзі Єдиного економічного простору СНД.

Це протиріччя було проігноровано Яценюком, який прийняв близько до серця думку про те, що «ЄС нас не хоче», і тому Україна повинна побудувати союз з іншими розчарованими країнами Європи та Центральної Азії, тобто такий собі клуб для членів програми ЄС «Східне партнерство», яка була розпочата у травні 2008 року. Проте малоймовірно, що Росія коли-небудь приєднається до союзу, головний штаб якого не буде розташований у Москві, навіть під назвою Київська Русь.

Висновок

Судячи з партійних програм кандидатів у президенти у 2010 році, вони мають достатньо різні позиції у питаннях зовнішньої політики. Відповідно до цього їх можна поділити на три групи, які не мають нічого спільного з шансами на перемогу у виборах. Кандидати першої групи підтримують проєвропейський розвиток зовнішньої політики, головним прибічником якого є Тимошенко. Вона виступає за приєднання, а також спрямування морального та ідеологічного розвитку країни в бік Європи, підтримуючи при цьому прагматичні відносини з Росією. Ющенко є ще більшим, ніж Тимошенко, прибічником західної інтеграції, проте йому заважає роздвоєння його позиції стосовно членства у НАТО - відсутність інтересу до цього питання під час президентських виборів у 2004 році і рішуча підтримка НАТО після здобуття перемоги. Більше того, США та Європа не приховують своєї втоми від діяльності Ющенка. Друга група, яка включає колишніх супротивників Кучми - Литвина, Тігіпка та Януковича, виступає за повернення до багатовекторної політики у зовнішніх відносинах та за нейтралітет України поза будь-якими політичними блоками. І, нарешті, третя група, яку представляє Яценюк, підтримує націоналістичний «третій шлях», за яким доля Києва не буде залежати ні від Москви, ні від Заходу.