ЗАЗІХАННЯ РУМУНІЇ НА СХІД ВІД ПРУТУ

22/06/2010
ПРОБЛЕМА, ПЕРСПЕКТИВИ ТА ВІДПОВІДЬ УКРАЇНИ
Срджа Тріфкович

Представлено на форумі АІУ у Києві 17 червня 2010 р.

Україні доводиться безперервно мати справу з викликами, що їх кидає її безпеці південно-західний сусід Румунія. Ці виклики відображають неймовірну послідовність румунських геополітичних цілей незалежно від особливостей внутрішнього режиму. Від Києва вони вимагають ретельно зваженої відповіді. Цей факт замилювався примітивною русофобією попередньої влади України, що зіграло на шкоду інтересам обох сторін. Тепер, нарешті, стало можливим подивитися на проблеми України на південно-західному кордоні через призму реалізму і розглянути конкретні зустрічні заходи, які були б адекватними до проблеми, а також реалістичними і доцільними.

ПАРАДИГМА – Поняття інтересів і політики, породжуваної ними, визначаються ідеологічною основою, в яку вони закладені. Як старе радянське поняття «братського суспільства», так і нове «європейської інтеграції», - обидва походять з нео-марксистського утопізму. Обидва стверджують, що Людину можна змінити на краще, і що стійкий мир у стабільній системі з наднаціональним контролем є досяжним порядком речей. Обидва вірять у свою здатність сформувати міжнародну систему в тому вигляді, в якому вони бажають її бачити, радше ніж працювати з такою, якою вона є.

А реалізм, на відміну від обох утопічних шкіл, в основу міжнародних відносин ставить прагматично і кількісно визначені національні інтереси. Він приймає реалії світу, в якому позиція сили часто є правильною, конкуренція нормою, а незмінні константи історії, культури і геополітики переважають над пропонованими лозунгами, які могли лунати з Москви (до 1989 р.) чи з Брюсселя (сьогодні).

З точки зору реалізму очевидно, що культурні уявлення, національні цілі та державні інтереси Румунії, проголошувані політичною елітою з часів Берлінського Конгресу (за винятком двох десятиліть після Другої світової війни), роблять цю країну найбільш ворожим і потенційно небезпечним сусідом України.

ВИКЛИК – В даний час пряме відношення до України мають чотири основні складові консенсусу в румунській еліті:

  • Румуни проголошуються цивілізаційним форпостом «Заходу» на слов’яно-угорських теренах, і в 21-ому ст. вони нібито залишаються «останнім бастіоном Європи перед величезною, незрозумілою і неспокійною територією, що залишилась після розпаду Радянського Союзу»
  • Молдавани на схід від Пруту говорять румунською мовою і є румунами (навіть якщо вони не визнають цього); тому вони повинні приєднатись до Румунії на підставі свого права на самовизначення.
  • Не лише Республіка Молдова, але й українські території на південь і північ від неї (Буковина), приєднані до УРСР у 1940 р., повинні бути «повернуті» Румунії на підставі її законних прав з відміною результатів Пакту Молотова-Ріббентропа. У січні Президент Траян Бесеску заявив в Кишиневі, що він не підпише договір про кордон з Молдовою: «Я ніколи не підпишу те, що підписали Гітлер зі Сталіним. Я ніколи не визнаю, що кордон Румунії проходить по ріці Прут. Можна обговорювати угоду, договір про прикордонний режим, але в жодному разі я не буду вести переговори про договір, на основі якого я би мав підтвердити, що кордон проходить від сюди до сюди»
  • У будь-якому разі Бухарест має законний титул на території, що належали до Великої Румунії до 1940 р. на підставі її історичних прав. У травні 2010 р. Президент Бесеску заявив: «Якщо Київ має претензії стосовно повернення Придністров’я Україні, то її представникам влади не слід забувати про повернення Кишиневу Південної Бессарабії і Північної Буковини, територій, які колишня Українська РСР отримала після Другої світової війни».

ІСТОРИЧНА СПАДЩИНА – До 1878 р. дунайські князівства Волощина і Молдавія (які об’єдналися у 1859 р.) розглядали Росію як основне джерело зовнішньої підтримки у звільненні від Османів. Об’єднані князівства взяли участь в облозі Плевни, але їх надії на розширення території вздовж Чорного моря були скоро розсіяні. Росія повернула собі Бессарабію (втрачену після Кримської війни) і віддала південну Добруджу своєму тодішньому фавориту Болгарії. Вплив на політичний клас новоствореної румунської держави («яка не заслуговувала на державність», за словами Бісмарка) був миттєвим і однозначним:

  • Національно-романтичний міф початку 19-ого ст. про румунів як мовних і культурних нащадків Риму переріс в національну ідеологію про Румунію як форпоста західної цивілізації на просторах меншовартих слов’ян і угорців.
  • Іредентистські зазіхання на Бессарабію і неприязнь до Росії переважили над образою на угорців за ставлення до румунської меншини в Трансільванії, в результаті чого на три десятиліття перед Першою світовою війною Румунія зблизилась з Блоком Центральних держав.

Так новоявлений румунський націоналізм, все ще слабкий і невпевнений, стояв на двох основах і залишився практично незмінним протягом майже півтора століття:

  • Зухвалі територіальні зазіхання, здебільшого спрямовані на схід; та
  • Антагонізм до «Інших», спрямований проти Будапешта і Санкт-Петербурга.

Розпад Австро-Угорщини та імперської Росії так чи інакше сприяв створенню Великої Румунії (1918-1940 рр.). Однак на схід від Пруту Бухарест виявився особливо неадекватним із завданням державотворення. Бессарабія залишалася соціально не інтегрованою, економічно нерозвиненою, політично незадоволеною; більшість її більшої частини громадян, які говорили молдавською мовою, не хотіли мати «румунську» ідентичність.

Катастрофи 1940 р. (втрата без єдиного пострілу північної Трансільванії на корить Хорті, південної Добруджі - Бориса і Бессарабії - Сталіна) мали компенсуватись подарунком Гітлера як винагородою за участь Румунії в плані «Барбаросса» у вигляді Буковини і шалено розрослого аж до Бугу «Придністров’я», яке займало п’яту частину України. Відразу почалися етнічні чистки, які базувалися на відкритому расистському ставленні Румунії до євреїв і слов’ян, як до однаковою мірою людей нижчого сорту. Однак у серпні 1944 р. відбулась поспішна зміна союзників, що дозволило Румунії уникнути ситуації, коли б довелось відкрито розбиратись з демонами недавнього минулого. Вони з нами й до сьогодні.

ЧИМ БІЛЬШЕ ЗМІН, ТИМ БІЛЬШЕ ВСЕ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ПО-СТАРОМУ – При комунізмі відбулася радикальна зміна у складі політичного класу Румунії. Однак його основоположний консенсус і націоналістична спрямованість змін не зазнали. У 1991 р. Румунія поспішила першою визнати нову незалежну державу Республіку Молдова. Уряд Йона Ілінеску, нео-комуністичного послідовника Ніколае Чаушеску, розглядав її незалежність як крок до возз’єднання з Румунією. Він вітав цю подію жвавою заявою, під якою міг би підписатися сам маршал Антонеску:

«Проголошення незалежної румунської держави на територіях, приєднаних силою в результаті таємних змов Пакту Молотова-Ріббентропа, є рішучим кроком до мирної ліквідації негативних наслідків цього пакту, спрямованого проти прав та інтересів румунського народу».

Під час Придністровського конфлікту Румунія направила контингент добровольців і військових радників для боротьби на стороні молдовських військ, а також постачала їм зброю. Проте коли Молдова вирішила переглянути позицію відносно союзу, Бухарест відреагував різко. 14 квітня 1994 р. румунський парламент прийняв декларацію протесту проти рішення молдовського парламенту приєднатися до СНД. Протест складався із зухвалої суміші націоналістичних вимог, базованих на етнолінгвістичних, історичних і «цивілізаційних» аргументах кінця 19-ого ст.:

«Голосування парламенту у Кишиневі, на жаль, підтверджує злочинний пакт [Молотова-Ріббентропа] і безвідповідально заперечує право румунської нації жити в рамках цілісності її історичного і духовного простору. [...] За географічним розташуванням, культурою, історією і традиціями природнім місцем для наших братів по той бік Пруту, безсумнівно, це бути з нами, у великій сім’ї європейських держав і в жодному разі не в євразійській структурі».

Шістнадцять років потому, у травні 2010 р., Президент Траян Бесеску використовує ті ж позиції у своїй агресивній реакції на непідтверджену заяву про те, що Президенти Медвєдєв і Янукович уклали таємну домовленість щодо майбутнього Молдови і Придністров’я:

«Москва, а тепер і Київ намагаються створити на території, яка в кінці Другої світової війни повинна була бути повернена Румунії, псевдо-федерацію трьох політико-юридичних псевдо-суб’єктів. Але ми зробимо все можливе, щоб перешкодити втіленню російсько-українському плану відокремлення Бессарабії».

Це неймовірно, що голова держави вважає за необхідність реагувати на заяву, яка ані підтверджена, ані доведена; і ще більш дивовижно, що він вживає при цьому такі войовничі висловлювання. Але принаймні його позиція відкрита і послідовна: вже в січні 2006 р. Бесеску заявив, що «політичною програмою-мінімум для Румунії є здійснення в рамках ЄС об’єднання румунської нації». Зверніть увагу на фразу політична програма-мінімум, яка передбачає існування політичної програми-максимум, яка, очевидно, виходить далеко за межі простого об’єднання з Молдовою. Реальність програми, очевидно, підтверджується рішенням надати румунське громадянство усім мешканцям територій, які належали до Великої Румунії до 1940 р., а також їх нащадкам аж до третього покоління - включаючи мешканців Буковини (Чернівці) та південної Бессарабії (Буджак).

ВІДПОВІДЬ УКРАЇНИ – Політика і заявлені позиції Бухареста є відкритим викликом Україні як державі і загрозою її ключовим інтересам. Поки що реакція на цей виклик була стриманою і нерішучою. Її формулювання в термінах реалій повинно стати пріоритетом для керівництва у Києві.

Для початку Україні слід подолати захоплення попереднього уряду дискусіями про євроінтеграцію, які не давали їй раціонально, чітко і недвозначно виразити свої інтереси. Багаторічне зволікання України дало можливість Бухаресту розраховувати на те, що йому зійде з рук подвійна політика втілення ревізіоністсько-націоналістичної програми з одного боку і водночас вдавання з себе особливого друга і прихильника України в ЄС. З такими «друзями» як Бесеску Україні вороги не потрібні.

СЛАБКІ СТОРОНИ РУМУНІЇ: У своїй відповіді на виклик Київ повинен врахувати слабкі сторони Румунії, як внутрішні, так і зовнішні:

  • Румунія не отримала карт-бланш від Брюсселя чи будь-якої іншої великої західноєвропейської столиці на свою ревізіоністсько-іредентистську політику . Її і без того низький статус в ЄС насправді був ще більше підірваний грецькою фінансовою кризою. Основні європейські країни як ніколи висловлюють роздратування своїми бідними родичами вздовж кордонів Союзу. У них немає часу на особливі благання, і їх не надто турбує, який прапор розвивається над Кишиневом чи Тирасполем. Якщо спитати про їхні переваги, вони не будуть довго думати, щоб сказати про відсутність підтримки замислів Румунії. Причиною того, що Румунія могла вдавати, ніби «Європа» підтримує її прагнення, є зволікання України наполягти на вирішенні цього питання і випробувати це твердження на міцність.
  • Румунія не має підтримки своїх ревізіоністсько-іредентистських планів і від адміністрації Обами. Можна допустити, що Бухарест отримує певну пітримку своїх амбіцій від різноманітних неоконсервативних «аналітиків», які все ще переслідують русофобську політику під лозунгом «НАТО навіки», однак вони не представляють нікого іншого, крім себе. Вони можуть видавати, ніби мають офіційні зв’язки і засоби впливу, а їх румунські друзі можуть спокуситися повірити в це. Україна може і повинна викрити цей блеф, отримавши від Вашингтона високий запас довіри до Януковича після його останнього візиту весною цього року.
  • Румунія більше не може розраховувати на ворожість «помаранчевих» до Росії як зручний для неї зовнішній пріоритет України. Навпаки, Україна тепер може обговорювати і координувати свою політику з Москвою, оскільки їх інтереси в регіоні «об’єктивно» ідентичні. Це особливо вагомо у світлі розвитку особливих відносин між Росією і Німеччиною, проявом яких став початок будівництва газопроводу «Північний потік»: повна байдужість Європи до розпалювання регіональних конфліктів підсилюється здатністю Москви впливати на Берлін по окремих питаннях, які вона вважає вартими уваги.
  • Румунія не може розраховувати на однозначну підтримку своєї політики і від Молдови - навіть того, що Бесеску називає, її «програмою-мінімум» щодо об’єднання. Можливо, зараз «Юніоністи» на підйомі, але опозиція «возз’єднанню з румунською батьківщиною» залишається сильною. Підтримка має здебільшого прагматичний характер (тобто членство в ЄС і пов’язані з ним переваги), радше ніж емоційний чи культурний, що робить її слабкою і непостійною.
  • В самій Румунії немає реального консенсусу стосовно іредентистських цілей політичної еліти. Рядові румунці надто заклопотані щоденними турботами, як звести кінці з кінцями в країні, яка офіційно вважається найбіднішим членом ЄС (за показником ВВП на душу населення). Опитування громадської думки свідчать про те, що ледве половина населення підтримує об’єднання з Молдовою, а третина виступає проти. Слід зазначити, що серед прихильників союзу половина готова відмовитись від Придністров’я. За загальними припущеннями, вартість проекту перевищить (у відносних вимірах, звичайно) вартість інтеграції НДР для ФРН. Також існує думка про культурну відірваність молдаван по той бік Пруту; вони сприймаються не особливо працьовитими і загалом «примітивними».
  • Зазіхання Румунії на «регіональне лідерство», - тема, яка незрозумілим чином резонувала в Києві протягом декількох років до січня цього року, - є абсолютно надуманим і може бути джерелом реальних або потенційних чвар з Варшавою та Будапештом. «Лідерство» передбачає наявність таких якостей як законність, а також культурна, політична та економічна могутність, які служить основою для добровільно взятої на себе позиції доброзичливої сили. Румунія аж ніяк не може претендувати на таке високе становище. Як висловився західний дипломат, який працює в Бухаресті, «її потрібно вести, радше ніж вона може когось вести».
  • Румунія має в кращому випадку неоднозначні відносини з усіма своїми сусідами і напружені з двома. (а) Новий уряд партії Фідес в Угорщині проявляє активний інтерес до статусу угорських меншин у сусідніх країнах і виступає за автономію угорців Трансільванії, яка є неприйнятною для лідерів у Бухаресті. (b) У східній Сербії румунський уряд активно сприяє «пробудженню» традиційно добре об’єднаних валахів і безпрецедентному утворенню паралельних духовних структур Румунської Православної церкви.
  • Румунія не може піти військовим варіантом аля Саакашвілі, оскільки входить до НАТО і не має зеленого світла звідусіль на витівки безпечного авантюризму. Радше позбавляючи її можливості використання сили для втілення своїх зазіхань, членство в ЄС і НАТО встановлює корисні обмеження на поведінку Бухареста і надає відповідним третім особам (у даному випадку Україні і Росії) засоби непрямого впливу і, якщо потрібно, тиску.

Україні слід відстоювати свої права п’ятьма недорогими і малоризикованими політичними заходами:

  • Українське законодавство не визнає подвійного громадянства, але його необхідно доповнити положенням про загрозу втрати українського громадянства постійними мешканцями України у разі набуття громадянства іншої країни. Це не зачепить українців, наприклад, в Торонто, які приймають громадянство Канади, але добре зачепить мешканців Чернівців чи Ізмаїлу, які отримують громадянство Румунії і таким чином опосередковано приймають обґрунтованість її тривалих претензій на території Великої Румунії до 1940 р.
  • Україні слід зміцнити свої відносини з новим урядом Угорщини, з яким вона має спільні інтереси в тому, щоб не дати Румунії особливого або привілейованого становища в контексті регіональної співпраці та євроінтеграції. Будапешт вже повідомив про свій інтерес у відкритті нового розділу у своїх відносинах з Україною і Молдовою.
  • Україні слід покращувати обізнаність про проблемність поглядів і політики Румунії, опосередковано підтримуючи проведення заходів, досліджень і розміщення публікацій, здебільшого у Західній Європі та Північній Америці, які б відповідали її поглядам на регіональну стабільність.
  • Україна повинна повідомити своїм західноєвропейським співрозмовникам, що їй не потрібні треті сторони-адвокати в процесі зближення з ЄС. Розширення Союзу на схід не буде у будь-якому разі, але тим не менше Румунію потрібно позбавити ілюзій, що вона може претендувати на роль самопризначеного поводиря України в Брюсселі.
  • Україні слід приступити до реалізації проекту «Канал Бистре» , а також дати зрозуміти, що вона буде розглядати будь-яку спробу прокопати відвідний канал вище по течії як відкрито ворожий крок.

Виклик Румунії, який постав перед Україною, не зникне, бо в своїй основі він має відносно незмінні культурні, стратегічні та геополітичні реалії. Цей виклик можна і потрібно зустріти більш дієво, ніж раніше, і визнання його існування могло б бути першим необхідним кроком. Джерело походження виклику відносно слабке і вразливе. Зі своїми розмірами, ресурсами та порівняними перевагами Україні немає чого боятися, якщо вирішувати цю проблему відповідально, але твердо.