Проблема на Пруті

09/02/2011
Д-р Срджа Тріфкович
Редактор розділу про міжнародну політику журналу «Хроніки: журнал американської культури» і виконавчий директор Фонду балканських досліджень ім.. Лорда Байрона

Вступ від Американського Інституту в Україні: 7 лютого сенатор Ричард Лугар від штату Індіана, найвища посадова особа від республіканців в Комітеті закордонних справ в Сенаті США, який контролюють демократи, представив Комітету доповідь, підготовлену його службою з проблеми Придністров’я. Таке враження, що доповідь була написана в Бухаресті: в ньому містяться рекомендації адміністрації США про те, що вона повинна визнати своїм пріоритетом відновлення Молдовою контролю над сепаратистським регіоном; наполегливо стверджується, що «провідна роль США у питаннях європейської безпеки повинна й надалі бути беззаперечною» і вимагається, щоб дипломати високого рангу вжили заходів, щоб натиснути на Росію, яка повинна прийняти необхідність відновлення Кишиневом контролю над регіоном. Виступаючи з доповіддю перед своїми колегами, Лугар наголосив. що «рішуча відданість США цій справі гарантує збереження нашого впливу в регіоні, який має першочергове значення для міжнародної політики США».

Ця ініціатива сенатора Лугаря, впливової і шанованої фігури у Вашингтоні, є важливою не через її ймовірні наслідки, а радше через те, що вона втілює в собі багато чого, що є згубним у мисленні і стратегічних розрахунках певної частини американського зовнішньополітичного істеблішменту. Далеко не той «регіон, який має першочергове значення для міжнародної політики США», довга і вузька смужка вздовж східного берега Дністра практично не має будь-якого відношення до інтересів Америки у сфері безпеки. Протягом двох останніх століть над Тирасполем майоріли турецький, румунський, радянський, молдовський та придністровський прапори без будь-яких наслідків змін їх власників для безпеки та благополуччя Сполучених Штатів.

Якщо це «регіон першочергового значення» для Америки, то пану Лугарю буде важко знайти інший регіон у світі, який би він не зміг таким назвати. Рекомендації, які містяться в доповіді, є типовим відображенням імперських замашок, які з простого безглуздя перетворилися на руйнівну геополітичну розкіш, яку Америка навряд чи може собі дозволити сьогодні - з військових, фінансових, політичних, а також моральних міркувань.

Пройшли ті дні, коли Росію можна було заставити прийняти продиктовані американцями дії як звершені факти, що продовжувалося з часу розпаду Радянського Союзу і принаймні до моменту, коли Росія відповіла на агресію Саакашвілі в Південній Осетії. Сьогодні Америці потрібна співпраця з Росією, щоб забезпечувати поставками свої війська в Афганістані, не дати рухнути її ринку казначейських зобов’язань і підтримувати в силі багато інших її глобальних ініціатив - від Ірану до Кореї і війни з терором.

Як доктор Срджа Тріфкович пише у своїй статті нижче, Молдова не буде являти собою великої проблеми, якщо її залишать в спокої. Утримавшись від втручання («співучасті») у справи маленької і бідної країни, Сполучені Штати зробили б багатостраждальному народу Молдови велику послугу; це допомогло б стабілізувати відносини Вашингтона з Москвою і послужило б американським інтересам.

Після зустрічі на конференції з безпеки в Мюнхені 5 лютого міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко і міністр закордонних справ і європейської інтеграції Молдови Юрій Лянке підтвердили свою готовність «активізувати політичний діалог між двома країнами». У стриманій заяві йде мова про «перспективи двосторонньої молдовсько-української співпраці у політичній, торговельній, економічній та гуманітарній сферах», проте немає будь-яких конкретних деталей.

Для Грищенка було б недипломатично говорити про це, але основними інтересами України на її південно-західному кордоні є збереження на невизначений час існуючого статус-кво у Придністров’ї, стимулювання рівновіддаленості Молдови від Заходу і Росії і більш ефективна протидія румунській націоналістичній агітації в Кишиневі з характерною для неї програмою іредентизму стосовно України. В короткострокових інтересах України повинно бути припинення іноземного втручання у внутрішню політику Молдови, яке має на меті чітку ціль досягнення такого результату, який був би сприятливий для Румунії, а відтак згубний для України.

Таке втручання, яке, вочевидь, є спільним проектом Америки і ЄС, почалося всього через два дні після молдовських парламентських виборів 28 листопада спільною заявою Баронеси Ештон, голови ЄС із закордонних справ, і Штефана Фюле, комісара з питань політики розширення, в якій стверджувалося, що успіх трьохпартійного Альянсу за європейську інтеграцію створив для Молдови можливість для зміцнення політичної стабільності». Нічого подібного не сталося, і подальшу політичну безвихідь можна було б припинити за рахунок створення коаліції між комуністами Володимира Вороніна і Демократичною партією на чолі з Маріаном Лупу. Цей сценарій, якому сприяла Москва, був фактично торпедований низкою іноземних гостей, починаючи з міністра закордонних справ Швеції Карла Більдта і його польського колеги Радослава Сікорського і закінчуючи візитом заступника міністра закордонних справ Німеччини Вернера Хойєра.

Якщо говорити коротко, Молдова й надалі залишається майданчиком для нової холодної війни. Росія та її західні партнери, можливо, зробили вигляд на Лісабонському саміті НАТО в листопаді минулого року і в Давосі в січні цього року, що співають з одних нот, але їх геополітичне партнерство між Прутом і Бугом залишається таким самим, як і було в Центральній Європі сорок років тому.

Останніми днями західні переваги у внутрішній політиці Молдови зазвучали безпрецедентно прямо. 5 лютого Брюс Джексон, керівник вашингтонського Проекту перехідних демократій, про-НАТОвської квазі-недержавної організації, заявив у Кишиневі, що Молдова упустила хорошу можливість у 1990-х роках для того, щоб повторити шлях прибалтійських держав по інтеграції в ЄС, і що вона не повинна повторити цю помилку. Джексон зазначив, що комуністичні уряди, що правили в Молдові протягом минулого десятиліття, і особливо Володимир Воронін, «відмовлялись від багатьох ініціатив» Заходу, а також неправильно будували відносини з Росією, Україною і Румунією».

Москві, очевидно, набридло слухати ці нісенітниці. 3 лютого Росія звинуватила Європейський Союз, США і Румунію «у тиску на політичні процеси в Молдові у спробі втягнути країну у сферу свого впливу». Посол Росії в Кишиневі Валерій Кузьмін заявив, що під час виборчої кампанії Росія, на відміну від Вашингтона, Брюсселя і Бухареста, зайняла «політично коректну позицію, як цього вимагає практика міжнародних відносин». Проте не побачила зустрічних кроків з боку західних партнерів, поскаржився він.

Цікаво, що двома днями раніше посол Кузьмін дав зрозуміти, що Москва надасть Молдові знижки на російський газ, так як це вона зробила для України, в обмін на право збереження військових баз. «Політичний вимір можна конвертувати в економічний еквівалент», - сказав Кузьмін, вказуючи на угоду з Україною про поставки дешевшого газу в обмін на базування Чорноморського флоту. «Молдова також має такі можливості… Ми відкриті для переговорів».

Заяви Кузьміна свідчать про раптову рішучість Росії протидіяти західному втручанню в Молдові, базуючись на власну контр-стратегію. Це хороші новини для України, але Київ не повинен залишатись осторонь. Слід розглянути ряд конкретних активних політичних ініціатив, включаючи наступне:

  • Виступити з ініціативою створення трьохсторонньої російсько-молдовсько-української комісії по цінах на газ і транзит, неформальною, проте чіткою умовою якої буде перебування Молдови поза НАТО.
  • Українські офіційні особи повинні виступити з публічними заявами на підтримку молдовських інститутів із закликами припинити іноземне втручання в її внутрішню політику. Немає необхідності називати будь-які конкретні імена, проте по тону вони повинні бути критичними радше по відношенню до Бухареста, ніж Брюсселя. Заяви, сформульовані у звичайних політ коректних висловлюваннях, повинні бути зроблені чітко і твердо.
  • Запропонувати Молдові допомогу у необхідних поставках пшениці найближчими місяцями. 2 лютого прем’єр-міністр Влад Філат затвердив рішення про припинення експорту пшениці у зв’язку з небезпекою продовольчої кризи. Молдова в даний час має в запасах 135 000 тонн пшениці, що замало до наступного врожаю осені 2011 року. Україна, навпаки, має значний надлишок. Покривши прогнозований дефіцит Молдови за рахунок 20 з лишнім тис. тонн української пшениці на пільгових кредитних умовах, можна отримати політичні вигоди, які потенційно набагато більші, ніж розмір самої субсидії.
  • Більш довгострокові стратегічні ініціативи повинні передбачати непряму і неофіційну підтримку з боку України тих інститутів і недержавних організацій в Молдові, які відстоюють самостійну молдовську ідентичність. Поки що на іноземне фінансування і підтримку можуть розраховувати лише прибічники «великої Румунії».
  • Україна також повинна розглянути можливість власної дипломатичної пропозиції в якості альтернативи переговорам за формулою «п’ять плюс два», що підтримуються Заходом. 7 лютого український президент Віктор Янукович пообіцяв підтримати відновлення переговорів з урегулювання проблеми Придністров’я. Хоча за офіційною позицією Київ віддає перевагу особливому правовому статусу Придністров’я у складі Молдови, Україна занадто віддалилась від просування детального плану запропонованого рішення. Якщо Придністров’я може взагалі розглядати будь-який майбутній номінальний зв'язок з Молдовою (що само по собі далеко не очевидно), то він може існувати виключно на основі твердих гарантій фактичного самоуправління Придністров’я. Наприклад, як основу для обговорення і переговорів Київ міг запропонувати модель автономії, що успішно реалізується вже майже століття в одній із зразкових демократій Європи: широкі повноваження самоуправління Аландських островів під формальним суверенітетом Фінляндії, проте під міжнародними гарантіями. У випадку Аландських островів вони були зацікавлені Лігою Націй; для Придністров’я це може бути ООН і ОБСЄ. Придністровське самоуправління також повинно бути гарантоване Конституцією Молдови. Тирасполь повинен зберегти за собою право накладати вето на будь-які зміни в розподілі повноважень між ним і урядом в Кишиневі. Законодавчі повноваження повинні розподілятись між урядом Молдови і Придністров’ям і не делегуватись. Придністровське громадянство як попередня умова для володіння землею і здійснення господарської діяльності, буде закріплене виключно за особами, які постійно проживають в регіоні, а також повинно бути умовою для допуску до голосування на місцевих парламентських виборах. Такі пропозиції Києва привернуть увагу усіх сторін, а також викличуть сприятливе ставлення Москви і тих європейців, які зацікавлені в істинному рішенні - на відміну від поданих на сьогодні західних пропозицій і спроб схилити неподатливий Тирасполь до уступок. Це також дозволило б Україні зайняти місце продуктивного і активного учасника процесу після тривалого періоду добровільної маргіналізації у сфері зовнішньої політики.

Більш активне просування інтересів України в Молдові слід розглядати як частину ширшої стратегії, спрямованої на протидію тим викликам, які загрожують Україні з боку Румунії. Ці виклики базуються на культурних, стратегічних і геополітичних реаліях, які відносно незмінні. Відтак, контр-стратегія повинна бути комплексною і довгостроковою. Європейський Союз і Сполучені Штати, здається, здійснюють по відношенню до Молдови політику, яка по суті спрямована на підтримку дестабілізуючих іредентичних амбіцій Румунії. В результаті їх дії шкодять основоположним інтересам безпеки України і - не напряму, хоча й не менш очевидно - Росії.

Дії американців і європейців дуже нагадують інший спільний проект США і ЄС в регіоні - про просуванню «помаранчевої революції» у 2004 році. Медійний міф про «прозахідного демократа-реформатора» (Ющенка), який бореться зі старими комуністичними апаратниками, зараз точно повторюється у представленні політичної кризи в Молдові як моральний вибір між Альянсом за європейську інтеграцію, який уособлює прогрес, і Вороніним, який уособлює тьму і реакції. Тоді, в 2004 році, західноукраїнська версія національної ідентичності і історії сприймалася як належне, не меншою мірою, ніж ідея «великої Румунії», яка зараз пропагується в Молдові. Нічого не змінюється…

В той час, як демографічний, геополітичний і ідеологічний виклики з боку нео-османської Туреччини набувають все чіткіших проявів, «Захід», вочевидь, все ще одержимий тим, щоб відштовхнути і відгородити від себе і роздробити православний слов’янський світ Східної Європи. Виступаючи в ім’я демократії і євроатлантичної інтеграції, а насправді діючи виходячи з ідеології і примітивних культурних упереджень, Брюссель і Вашингтон продовжують співпрацю в геополітичних іграх вздовж кордону «Європи» від прибалтійських держав до дельти Дунаю. Схоже, вони просто не можуть зупинитися, якщо прийняти те, що відношення Заходу до православного слов’янства визначається ідеєю Самуеля Гантінгтона про «цивілізаційні блоки». Ці народи втратили так багато в період комуністичного правління, що їх виживання, не говорячи вже про відродження, було навряд чи можливим ще два десятиліття тому, окрім як на західних умовах шляхом послідовного відтворення основ і перетворення в частину постмодерністського, постхристиянського, постнаціонального «Заходу». В Україні у 2004 році і в Молдові сьогодні будь-який поділ на Лівий мультилетаризм и Правий гегемонізм, між Сполученими Штатами і Європою, між старою (Німеччина) і новою (Польща) Європою, повністю щезає. Це єдиний хрестовий похід, який мусульмани можуть охоче підтримати. Це гірше, ніж злочин, - це помилка.