Енергетична політика України: стратегічний шлях чи тактичні потуги?

27/04/2011
Джеймс Джордж Джатрас, Заступник директора

Розмір, розташування, ресурси та талановиті і працьовиті люди роблять Україну важливим економічним активом для східних і західних сусідів та обов’язковим учасником будь-якої європейської інтеграції і розвитку. Україна також має два особливих ресурси: першим є потенціал України як «Саудівської Аравії у сільському господарстві», однієї з найбагатших у світі своїми чорноземами в період, коли глобальна проблема продовольчої безпеки набуває особливої ваги. Другим ресурсом є розташування України як енергетичної транзитної держави між іншими країнами колишнього СРСР, особливо Росією, та рештою Європи на захід. Перший, - сільське господарство, - залишається здебільшого поза увагою, про що найближчим часом вийде окрема стаття Американскього Інституту в Україні (АІУ).

Другий, - енергетичний транзит, - залишається найбільш спірною і, здається, важко вирішуваною проблемою. Судячи з усього, ця проблема зовсім не покращується тим, що Київ, вочевидь, не здатний зосередитися на певних важких і непривабливих компромісах, які з часом аж ніяк не стануть більш принадними. Серед взаємопов’язаних факторів, що все більше заганяють Київ у вузьке поле для маневрів, такі:

  • Жалюгідний і дедалі гірший стан української енерготранспортної інфраструктури, та очевидне питання, хто платитиме за її реконструкцію.
  • Загроза центральній ролі України як транзитної держави з боку конкурентних політичних напрямків з альтернативними маршрутами, зокрема трубопроводами Південний потік, що підтримується Москвою, та Набукко, що підтримується Вашингтоном.
  • Бажання Москви здійснити злиття компаній «Нафтогаз України» і «Газпром», яке загалом сприймається як поглинання Росією основного державного активу України, а не просто створення спільного підприємства, чому б надав перевагу Київ.
  • Прив’язування Москвою ціни газу до ціни нафти, яка стрімко зростає.
  • Асиметричні і взаємно виключні пропозиції економічної інтеграції з боку Росії та Європейського Союзу, в якій енергетичні відносини Сходу і Заходу були б базовими.

У протистоянні між цими чинниками Київ може піти двома шляхами. Або довгим, практичним, стратегічним шляхом, тверезо оцінивши активи і пасиви України і зробивши найкращий вибір за існуючих обставин. Або приймаючи окремі тактичні рішення без будь-якого чіткого бачення, де опиниться чи де повинна опинитися Україна. Очевидні факти, хоч і не стовідсотково, проте переконливо вказують на вибір другого шляху.

Підхід України до вирішення питання небезпеки своєї зменшеної ролі як енергетичної транзитної країни, яку представляє Південний потік, полягає в тому, щоб просто спробувати завадити реалізації Південного потоку, радше ніж знайти спосіб обернути ситуацію на свою користь. Нещодавня заява міністра енергетики Юрія Бойка свідчить про стурбованість щодо перспективи менш важливої ролі України: «Південний потік – це політичний проект наших російських партнерів, які хочуть створити надлишок транзитних потужностей, що вони зробили спершу по нафті, тепер по газу,» - відзначив міністр енергетики Юрій Бойко. Проте з огляду на рівень капіталовкладень, які Москва здійснила у будівництво Південного потоку, що поступається лише Північному потоку, дуже малоймовірно, що від нього можуть відмовитися у зв’язку з будь-якими діями Києва. У будь-якому разі, визнають навіть західні експерти, «навіть якщо обидва трубопроводи [Північний і Південний] будуть збудовані і експлуатуватимуться на максимальній потужності, вони не зможуть в достатній кількості задовольняти очікуваний зростаючий попит в Європі», і роль України, хоч і зменшена, все ж буде вкрай важливою. Підсумовуючи, зазначимо, що замість того, щоб витрачати марні зусилля на програшну боротьбу за блокування південного маршруту, Україні слід думати, як зміцнювати свою роль на транзитній арені, що включає декілька маршрутів.

Стосовно російської цінової політики на енергоносії, адміністрація у Києві вкотре визначила простий курс: переслідування колишніх посадовців, включаючи екс-прем’єра Юлію Тимошенко, яка уклала угоду, що тепер видається невигідною для України. Але як це може вирішити базову цінову дилему України? «Україна хотіла б не допустити підвищення цін, уклавши політичну угоду з Газпромом, проте водночас хотіла б виконувати умови країн-членів ЄС [цим самим зберігаючи свої шанси в Європейській енергетичній спільноті], а ці дві цілі є фактично несумісними,» - зауважив Андрій Бєлий з Вищої школи економіки. Ув’язнення Тимошенко чи колишнього голови Нафтогазу Олега Дубини нічого не змінить. У будь-якому разі лише у зв’язку з чинниками ринку на фоні поширення кризи Близького Сходу та підвищення цін на нафту, а також зростаючого незадоволення Європи, і особливо Німеччини, Росія цілком може переглянути прив’язку цін на газ і нафту.

Щодо визначення джерел фінансування на реконструкцію занепалої української енергетичної інфраструктури, це все чудово, щоб Україна попросила Москву надати кошти на активи, спільним власником яких вона не зможе стати: «Хотів би підтвердити намір української сторони провести капітальний ремонт газотранспортної системи з тим, щоб приблизно на третину збільшити обсяг прокачування російського природного газу до країн Європи,» - заявив прем’єр-міністр Микола Азаров. - «Розраховуємо, що російські компанії візьмуть участь у модернізації української ГТС, що передбачає заміну магістральних газопроводів, будівництво потужніших компресорних газоперекачувальних станцій». Однак не потрібно мати надзвичайних здібностей провидця, щоб розуміти, що росіяни будуть охочі платити за реконструкцію спільних активів, а не активів спільного підприємства. Іншою альтернативою може бути європейське фінансування, до чого закликають західні аналітики: «Жахливий стан української економіки повинен дати ЄС необхідний стимул до дій. А час біжить, поки переговорна позиція Україна стає все слабшою. Україну не слід розглядати виключно як комерційну можливість, а радше як довгострокового партнера, необхідного для забезпечення енергетичної безпеки в Європі. Без більших обсягів інвестицій з боку ЄС Газпром, очевидно, змусить Україну уступити права власності на газотранспортну мережу у подальших переговорах щодо газових цін і модернізації».

Проте визначення ЄС (у якого є свої проблеми) як альтернативу Росії ще не означає отримати кошти. Проблема інфраструктури далі веде безпосередньо до дилеми України: який є кращим з варіантів економічної інтеграції - з ЄС чи з Митним союзом Росія-Казахстан-Білорусь (МС). Україна поки намагається наздоганяти двох зайців, відмовляючись від членства в МС на користь запропонованого партнерства за формулою «3+1» на засадах не членської асоціації з МС та одночасно прагнучи домовитися про створення зони вільної торгівлі з ЄС. Це не спрацює. Україна може отримати ціни МС як член МС - за схемою «4+0», а не «3+1» - на що, як каже Президент Янукович, він не піде. Однак навряд, чи проста угода про зону вільної торгівлі з ЄС (в той час, коли саме членство залишається в далекій або взагалі у нездійсненній перспективі) дасть необхідну підтримку. Факт залишається фактом - двері МС для України відкриті вже зараз, а двері ЄС - ні.

Граючи на два фронти і з Європою і з Росією, Україна опиняється без повних переваг з будь-якого боку. А тим часом можливості для домовленостей дедалі звужуються.