Децентралізація України: питання, що потребує серйозного обговорення

08/08/2013
Джеймс Джордж Джатрас
Заступник директора АІУ

В українській політиці, відомій відсутністю системності, прийнято зазначати культурні розбіжності різних регіонів країни й навіть використовувати фразу «дві України» (або, залежно від автора, три, чотири або навіть вісім Україн!) Нещодавній аналіз професора Ратгерського університету Олександра Мотиля, постійного коментатора подій України, ставить пряме питання про перспективи децентралізації в Україні («Чи можлива децентралізація України?"), питання, що не одержало достатньо уваги для початку дискусії про управління українським розмаїттям.

Відкинувши убік повторювані й недоречні закиди Мотиля на адресу Президента Януковича, якого він неодноразово називав українським «султаном», варто звернути увагу на його критику нинішньої адміністрації Партії Регіонів, що засуджує відмову від амбіцій щодо децентралізації на користь більшої централізації. І це не дивно: будь-яка регіональна політична сила в опозиції ратує за децентралізацію, поки не прийде до влади і не усвідомить переваги унітарної держави:

«На жаль, регіонали не єдині, хто надає перевагу децентралізації. Кожен Президент України – включно із Леонідом Кравчуком, Леонідом Кучмою й Віктором Ющенко - концентрував владу у своїх руках. Але варто пам'ятати: централізація не є суто Української ідеєю. Коли держави лишаються наодинці зі своїми проблемами, багато з них стають схильними до цієї тенденції».

Парадоксально, але він припускає, що саме централізація влади в такій розрізненій країні як Україна є запорукою некомпетентної й корумпованої держави й це властиво не лише Партії Регіонів. Мотиль висуває деякі аргументи на користь децентралізації, більшість з яких спрямовано не на викорінення корупції, а на звуження її кордонів, що на регіональному рівні означало б таке: «місцеві хабарники» не можуть красти по-крупному; можливо, корупціонери «місцевого розливу» будуть трохи більш співчутливі у справах своїх виборців, які знають, де вони живуть, й навіть можливо колись випили з ними по кухлю пива; «малоефективна й недостатньо профінансована місцева міліція» не така ефективна, як національні силові органи; хабарники можуть навіть захотіти облаштувати міста, в яких самі живуть; і якщо влада децентралізується, Київ не будуть звинувачувати завжди і у всьому. Незважаючи на те, що в його аргументах є частина здорового глузду, вони все ж трохи наївні, з чим Мотиль й сам погоджується: центр навряд чи навіть розглядатиме будь-яку форму децентралізації, поки не виникне кризової ситуації.

Тоді як Мотиль безпосередньо зачіпає болючу тему сепаратизму, він ухиляється від не менш болючих тем федералізації й мови. Стосовно сепаратизму, він коректно зазначає, що перспективи відділення сходу - зокрема Криму - в більшості випадків перебільшено. По-перше, він вважає (можливо, несправедливо) що: «жоден більш-менш розумний регіон Росії ніколи добровільно не приєднає до себе Крим, що кипить від злості та є приреченим на економічну відсталість». По-друге, східному сепаратизму виразно нікуди рухатися через предводительство самої Партії Регіонів, яка з'їсть з потрухами будь-кого, хто посміє приєднатися до Москви.

Можливо, така зацікавленість Мотиля темою сепаратизму пояснюється тим, що йому є що сказати стосовно західної України, при цьому повністю уникаючи згадки про ВО «Свободу». Разом із досить однобоким твердженням, що західному регіону повинно бути надано привілей визначати, що означає бути українцем, він припускає:

«Західні українці, незважаючи на постійні заяви про свої регіональні інтереси, найвірогідніше ніколи не відокремляться від будь-якого політичного устрою, що містить у собі хоча б дещицю їхніх уявлень про Україну. Але варто режиму Януковича почати перетворювати Україну на маленьку антиукраїнську Росію, на заході України сепаратистські рухи явно наберуть максимальних обертів».

Щодо федералізму - слова, яке дивним чином не згадується в аналізі Мотиля - то це питання механізму для майбутньої децентралізації влади в Україні, що повинно бути хоч якось порушено в обговоренні ( «Сполучені Штати» України: за і проти, Голос Америки, 2012 ) не тільки сходом (Ми повинні побудувати федеральну систему в Україні. Іншої альтернативи немає, 2010), але й заходом теж. Важко повірити, що у 2002 році - відносно нещодавно - у KyivPost було опубліковано статтю львівського автора на підтримку українського федералізму ("Ukraine should consider federalism", від 23 травня 2002 року)

«У світі існує лише близько 20 федеративних держав. Але вони приносять 80% валового світового виробництва. Може бути, що й Україна зможе колись долучитися до цього поважного клубу. Особливо, якщо ми уявляємо собі федералізм як щось більше, ніж примітивний сепаратизм або створення ще більшої кількості адміністративних структур, які замінять Київську бюрократію настільки ж абсурдною сьогоднішньою західноукраїнською бюрократією. Вона радше має передбачати делегування повноважень на місцевий та регіональний рівень, представляти істинне самоврядування й реальний розподіл повноважень між гілками влади».

Складається враження, що федералізм, великою мірою, був вигідний як звинувачення східних регіонів у їхньому намірі відокремитися, наприклад: «Наша Україна звинуватила Партію регіонів у насадженні федералізму»

І на завершення, Мотиль уникає (й можливо навмисно) питання про мову в Україні, що так чи інакше виринає у всіх дискусіях про українську розрізненості (львівський автор у статті 2002 року заперечує не тільки лінгвістичну «русифікацію», а й «суржикізацію»). У певний момент має бути переглянуто це очевидне протиріччя, зазначене у статті 10 Конституції України, у якій йдеться про те, що російська мова є мовою «національних меншин». Якщо і коли Україна вирішить ґрунтовно підійти до питання про децентралізацію або навіть федералізацію - факт українського білінгвізму повинен буде отримати більш реальне законодавче обґрунтування, яке сприятиме єднанню, а не роз'єднанню країни. Однією із форм втілення цього в життя може стати «Національна згода», що визначить ролі української та російської мов як офіційних мов країни разом із реальними мовами меншин, такими як татарська й румунська, таким чином, отримуючи максимальну користь за прикладом інших багатомовних країн.