Україна поза НАТО:
Чи є краща альтернатива?

16/04/2009
Джеймс Джордж Джатрас

Джеймс Джордж Джатрас
Заступник директора, Американський Інститут в Україні
www.aminuk.org

Київ, 15 квітня 2009 р. – З часу проведення саміту НАТО аргументи проти вступу України в альянс стали ще очевиднішими. Серед головних факторів:

  • Незначна кількість громадян України підтримує членство в НАТО - фактор, що сьогодні визнається колишніми прибічниками вступу в НАТО, такими як прем’єр-міністр Юлія Тимошенко;
  • Навіть якщо б Україна розглядала вступ до альянсу, вона не відповідає критеріям членства, що зараз визнається навіть екс-спікером Верховної Ради Арсенієм Яценюком;
  • Важливі члени НАТО, особливо Німеччина і Франція, виступають проти членства України;
  • Україна не готова забезпечити кошти та людські ресурси, які необхідні для членства в НАТО;
  • Замість того, щоб витрачати зусилля на НАТО, Україна повинна зосередитись на цілі, яка потенційно може принести більше користі Україні і яка має підтримку більшості громадян України - отримання членства в Європейському Союзі.

Проте відкритим залишається питання: якщо не НАТО, то що? Чи може Україна розглядати систему безпеки поза НАТО, яка б захищала її інтереси і сприяла, а не перешкоджала її перспективам економічного розвитку?

Структура загальноєвропейської безпеки

Система безпеки, яка відповідала б національним інтересам України, повинна задовольняти наступні основні критерії:

  • не перевантажувати економіку України витратами на перехід до стандартів НАТО, який не має відношення до фактичних оборонних потреб України і підриває перспективи для вступу в ЄС;
  • не залучати українських солдатів в оборонні місії, що не пов’язані з прямими інтересами України; та
  • не втягувати України в геостратегічну структуру, проти якої виступає значна частина громадян України та яка може загострити регіональні, мовні та релігійні відмінності.

Цим критеріям може відповідати структура, яка б збалансовувала потреби країн НАТО; західних країн, що не є членами НАТО, таких як Фінляндія, Ірландія, Швеція, Австрія тощо; колишніх комуністичних країн, що як і Україна, мають мало шансів та бажання вступати в НАТО, таких як Сербія, Білорусь та колишні радянські республіки Середньої Азії; та потреби Росії, яка займає власну окрему категорію. Така структура не повинна тлумачитись як антинатівська і повинна відповідати істинним американським інтересам в Європі. А НАТО, повернувшись до своєї єдиної легітимної місії захисника території своїх членів, могло б бути важливою складовою частиною ширшої системи безпеки.

Роль Європи

Окрім НАТО, важливу роль повинна відігравати більш міцна і незалежна система оборони ЄС в рамках Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО). Адміністрації, як республіканців, так і демократів, що змінювали у Вашингтоні одна одну, виступали проти будь-яких спроб Європи розвивати власні системи безпеки. Сьогодні, зводячи роль Європейської політики безпеки і оборони до рівня допоміжної структури НАТО, а насправді бажаючи йому долі відмираючого Західноєвропейського союзу, Вашингтон розглядає будь-яку європейську структуру поза НАТО як загрозу домінуючій ролі НАТО, в якому Сполучені Штати займають вигідну позицію з «більш рівними правами, ніж в інших». Водночас Вашингтон постійно докоряє тим самим європейцям з приводу недостатнього «розподілу навантаження» як щодо відсотка ВВП, що виділяється на військові потреби, так і щодо готовності направляти сьогодні війська в Афганістан. Для американських громадян (і платників податків) це найгірша з можливих ситуацій: ми звільняємо європейців від будь-якої серйозної відповідальності за їх власну оборону, а тоді скаржимося, що вони не виділяють достатньо грошей і сил, про які просить Вашингтон.

Розширення системи безпеки Європи від теперішнього монополярного НАТО, що прямо чи опосередковано спрямоване проти Росії, передбачало б включення до системи координування безпеки усіх європейських країн на зразок Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). (На відміну від Ради Європи, де США має лише роль спостерігача, цілком очевидно, що в будь-якій новоствореній пан-європейській системі безпеки Сполучені Штати будуть відігравати важливу, хоча й не домінуючу роль.) І що найважливіше, більш широка система безпеки, що охоплювала б існуючі організації, дозволила б позбавитись від блоків та нових розділових ліній, які слід було скасувати ще майже два десятиріччя тому.

Створення нової структури розв’язало б і два інші питання, що постали перед НАТО після закінчення «холодної» війни. По-перше, за підтримки декого у Сполучених Штатах відразу після розвалу СРСР, коли Російська Федерація отримала місце Радянського Союзу як постійного члена Ради безпеки ООН, вважалося, що Росія і сама могла б стати членом НАТО, можливо, разом з Україною та більшістю, якщо не з усіма колишніми радянськими республіками. Цей варіант було відхилено частково через існуючі побоювання того, що загальноєвропейське НАТО може перетворитися на «місце для дискусій» на зразок ОБСЄ, неспроможного до прийняття рішень стосовно так званих військових операцій «за межами зони відповідальності», тобто місій, що не передбачені колективною оборонною концепцією НАТО у контексті ст. 5 Північноатлантичного договоруy. Девізом того часу було те, що НАТО мусить «вийти із зони або вийти з гри».

Відновлення міжнародного права

По-друге, незабаром після відмови від політики охоплення членством в НАТО колишнього СРСР, куди б входила б і Росія, НАТО розпочало практику розширення, спрямовану на ізоляцію Росії та мінімізацію її ролі в питаннях європейської безпеки. Ця модель експансії втілювалася з прямим порушенням особистих гарантій, наданих тодішньому Президенту Радянського Союзу Михайлові Горбачову після об’єднання Німеччини, але не закріплених договором. Варто пам’ятати про співвідношення між тим, як НАТО зростає і що НАТО робить. Пройшов майже непоміченим той факт, що коли сенат США висловився і дав згоду на першу хвилю експансії у 1998 році, він додатково до захисту території країн-учасниць також ухвалив невизначені та необмежені "інші місії". Невдовзі після цього НАТО на вимогу Вашингтона здійснило незаконний напад на Сербію.

Відмова від цілі ст. 5 Договору НАТО водночас означала і відмову від згаданої в Договорі ст. 51 Статуту ООН, якою передбачено право країн-членів на індивідуальну та колективну самооборону. Розширена структура європейської безпеки вимагала б не лише від країн-членів НАТО дотримання умов Статуту, за якими всі держави поважають суверенність та територіальну цілісність інших країн та визнають верховенство відповідальності Ради безпеки у питаннях, пов’язаних з безпекою.

Подолання реальних загроз для європейської безпеки та вигоди для України

Переустрій пан-європейської безпеки, що включав би й Сполучені Штати, дозволив би перестановку сил в межах Європи, де розширення НАТО вже підштовхнуло Росію до перегляду Договору про звичайні збройні сили в Європі для спрямування їх виключно проти зовнішніх загроз. Перш за все, йшлося б про транскордонний тероризм та пов’язані з ним проблеми нелегальної торгівлі зброєю, наркотиками та людьми, а також розповсюдження зброї масового знищення.

Крім того, така структура сприяла б співробітництву з неєвропейськими країнами у питаннях глобальної безпеки. Яскраві події цього тижня навколо визволення капітана американського транспортного корабля з рук сомалійських піратів наголошує на потребі більш координованих дій різних країн у боротьбі з кримінальними організаціями, що є загальновизнаними як вороги всіх цивілізованих націй. Слід пам’ятати, що багато українських моряків теж ставали заручниками після таких нападів.

Відмовившись від НАТО, Україна може позиціонувати себе як унікальний каталізатор, що допоможе об’єднати континент у структуру безпеки, здатну захистити не лише потреби України, але й усієї Європи. Вчинивши так, Україна зможе уникнути ще більшого тиску на власну економіку і сприятиме об’єднанню зусиль на шляху до подальшого економічного розвитку. Збільшення ваги ЄПБО у питаннях безпеки лише зміцнило б позиції України у справі приєднання до ЄС. Нарешті, не стаючи предметом нового розколу між сходом і заходом, Україна може бути мостом до створення більш безпечної, заможної та об’єднаної Європи.

Джеймс Джордж Джатрас (James George Jatras) є директором фірми, що займається громадськими ініціативами (із штаб-квартирою у Вашингтоні, округ Колумбія). До початку роботи у приватному секторі він працював старшим радником з питань зовнішньої політики керівництва Республіканської партії в Сенаті США. До того - дипломатом Зовнішньополітичної служби США, в рамках якої, з поміж іншого, працював у службі з питань зв’язків із колишнім Радянським Союзом. Окрім того, що Д. Джатрас працює заступником директора АІУ, він - директор Американської ради з питань Косово (www.savekosovo.org).