Українське «Ні» НАТО: приклад для Сербії

Рішення України прийняти закон, покликаний не допустити вступ країни до НАТО, повинно стати прикладом для Сербії. Уряд в Белграді все ще має намір отримати членство в НАТО, і до цього його заохочують різні погано поінформовані і не завжди доброзичливі американці такі як сенатор Джордж Войновіч. Такі поради суперечать інтересам Сербії і наносять шкоду миру і стабільності на Балканах.

Повітряна війна Білла Клінтона проти сербів одинадцять років тому ознаменувала собою рішучий крок у трансформації НАТО з оборонного альянсу до наднаціональної військово-політичної сили, базованої на доктрині «гуманітарної інтервенції». Таким чином, створений у 1949 р. оборонний альянс у 1999 р. перетворився в очевидного агресора. Бомбардування мало величезний вплив на російське сприйняття НАТО. В очах росіян воно було покликане показати, що НАТО є вирішальною силою в Європі після Холодної війни і закріпити провідну роль США в цій організації. Краще ніж будь-яка подія в пострадянський період, війна в Косово виявила необхідність нової розстановки сил Москви у сфері безпеки. Десятиліття потому в Стратегії національної безпеки (затвердженій Президентом Медведєвим у травні 2008 р.) НАТО було вказане як загроза національній безпеці Росії.

Пастки членства - Якщо Сербія приєднається до НАТО, вона неминуче зіткнеться з двома великими проблемами: різким ростом внутрішніх відмінностей, які ще більше підірвуть стабільність країни, і контрзаходами з боку Росії. Що буде робити Сербія, опинившись в НАТО, якщо США попросять її розмістити на своїй території елементи протиракетної оборони на зразок тих, що плануються в Румунії? Не розглядаючи її як дружню країну, Росія мала б повне право відреагувати, націливши ядерні ракети на американські об’єкти в Сербії. Москва розглядає плани розмістити систему ПРО у Східній Європі як загрозу ключовим інтересам Росії: її стримуючий потенціал, який є основою її безпеки, буде серйозно підірваний.

НАТО і цілі, для яких його використовує Вашингтон, утворюють заплутаний клубок протиріч. Ззовні воно здається тим, чим завжди було - оборонною організацією, спрямованою на забезпечення колективної безпеки. Проте зсередини це щось зовсім інше. Місія НАТО полягала у стримуванні СРСР, який всіма сприймався як загроза, через механізм колективної безпеки за принципом: «напад на одного - це напад проти всіх». Хоча НАТО мало доктрину для ведення війни, воно перш за все мало відігравати стримуючу роль. І це йому чудово вдалося; проте коли марксизм-ленінізм був відправлений на смітник історії, НАТО трансформувалось з оборонного альянсу, спрямованого на протидію загальній загрозі, в механізм досягнення глобальної гегемонії США.

Завдяки своєму розташуванню, Росія контролює перехрестя Євразії, а відтак і доступ до її казкового багатства природних ресурсів. Оскільки Вашингтон жадає дешевого і легкого доступу до цього багатства, Росія попадає під приціл. США ж мають ідеологію нарощувати свої геостратегічні амбіції. Колишній Державний секретар США Кондоліза Райс тонко описала це так: у зовнішній політиці США немає різниці між ідеалами і власними інтересами, бо це є одне і те ж. Американська зовнішня політика - це американські цінності, і США не зупиниться ні перед чим, щоб забезпечити панування таких цінностей. Світ поділений на два табори: один, що складається з країн, які розділяють американські цінності, та інший, сформований з країн, таких як Росія і Китай, які мають менший статус, тому що їх відносини із США «підтримують радше спільні інтереси, аніж спільні цінності». Деякі із заяв доктора Райс відображають образ мислення, характерний для лідерів більшовиків з їх революційним завзяттям: «Змінити світ за власним зразком - це завдання Америки… Старий поділ між реалізмом та ідеалізмом практично ніколи не стосувався Сполучених Штатів, тому що ми не згідні з тим, що наші національні інтереси і цінності не співпадають… Ми надаємо перевагу перевазі сили на користь наших цінностей над балансом сили, що їм не відповідає. Ми взаємодіємо зі світом таким, яким він є, але ми ніколи не погодимось з тим, що ми не зможемо змінити світ».

Дивлячись на американську зовнішню політику через призму чи то геостратегії, чи ідеології, Росія залишається на прицілі. НАТО стало важливим засобом для того, щоб міняти світ за американським зразком. Якби Сербія вступила в альянс, Белград приєднався б до хрестового походу, щоб оточити Москву в інтересах тих, хто одинадцять років тому 78 днів бомбардував Белград. Така політика була б не лише геополітично програшною, але й морально злочинною.

В період крайньої політичної, економічної, військової і моральної слабкості Сербії потрібно слідувати своєму ключовому національному інтересу, а саме підтримці дружніх взаємин з Росією. Цього не може статися і не станеться, якщо Сербія вдаватиметься до таких провокаційних дій як вступ до НАТО, яке націлене, щоб оточити Росію. При визначенні своєї системи безпеки Белград повинен керуватися певними критеріями, які ґрунтуються на загальноприйнятому розумінні національних інтересів Сербії. До них належать:

• Питання витрат. Витрати на модернізацію збройних сил, що необхідні для того, щоб привести їх у відповідність до стандартів НАТО, можуть перевантажити вже і без того слабку сербську економіку;
• Відмова від зобов’язань направляти сербські війська в якості «гарматного м’яса» на участь у військових операціях (наприклад, в Афганістані), які не мають прямого зв’язку з національними інтересами країни;
• Протидія втягуванню в геостратегічні структури, які не відповідають національним інтересам, які повністю заперечуються сербським населенням і які можуть лише погіршити регіональні відмінності всередині країни.

Сербії слід шукати своє місце в рамках європейської архітектури безпеки, що об’єднає (і збалансує) різноманітні механізми безпеки різних європейських країн. Вони включають членів НАТО, від Португалії до Естонії і від Ісландії до Греції; західноєвропейські країни, що не входять до складу НАТО, такі як Австрія, Фінляндія, Ірландія, Швеція та Швейцарія; колишні країни комуністичного табору, що не мають особливої зацікавленості або шансів вступити в НАТО (Україна, Білорусь, Молдова); та Росію, що займає окрему категорію.

Реальність є ще складнішою, коли до уваги береться Європейський Союз. Деякі країни входять до складу і НАТО, і ЄС (Франція, Німеччина, Великобританія, Польща і низка інших); частина входить в ЄС, але не входить в НАТО (Австрія, Фінляндія, Ірландія, Мальта, Кіпр і Швеція); частина входить в НАТО, але не входить в ЄС (Норвегія, Туреччина, Хорватія та Албанія). Відмовившись від НАТО і прагнучи створити нову систему безпеки, Сербія може формувати систему безпеки, здатну захистити не лише власні потреби, але й всієї Європи. Сербія має ідеальне розташування для того, щоб подолати штучний поділ Європи на «блоки цивілізацій» і слугувати мостом між основними частинами єдиної Європи. В такій ролі Сербія матиме набагато краще майбутнє, ніж в ролі яблука розбрату, подразника між Сходом і Заходом і сателіта віддаленої, ненадійної і часто ворожої іноземної сили.