Нова архітектура безпеки для Європи: шанс України у 2010 році
Існують підстави для стриманого оптимізму стосовно того, що прихід до влади нового президента у Києві наступного року покладе край нерозумним та непродуктивним сподіванням діючої адміністрації на вирішення усіх проблем України шляхом «євроатлантичної» інтеграції, під якою мається на увазі не лише членство в Європейському Союзі, але й у НАТО. Чільним зовнішньополітичним пріоритетом нового уряду має стати відмова від тупикового курсу останніх п’яти років і об’єднання зусиль з іншими державами на створення стійкої, збалансованої та тривалої заміни двополярної системи європейської безпеки, яка була зруйнована разом з Берлінською стіною, залишивши питання про безпеку України без відповіді.
Визнання фіаско «євро-атлантизму» . . .
Починаючи з першого раунду розширення НАТО за президента Біла Клінтона у 1998 році (услід за яким відбулася агресія НАТО в Косово у 1999 році) та з наростанням в рамках другого раунду розширення у 2004 році за президента Джорджа Буша-молодшого, єдиним вашингтонським «рецептом» безпеки для України була все та ж, незмінна, придатна на всі випадки життя відповідь: приєднання до НАТО. Уряд Ющенка – що й сам був продуктом втручання Вашингтону – з легким серцем заходився працювати над цим сумнівним проектом, дарма, що так і не отримав на те згоди від власного народу.
Тепер, п'ять років по тому, ми бачимо наслідки для громадян такої державної політики, що базується на міркуваннях, які не мають нічого спільного з реальними потребами розвитку країни. У той час, як інші країни зазнали згубних наслідків всесвітнього економічного спаду – значною мірою породженого фінансовою та економічною політикою США як інструментом підтримки та просування американського впливу у глобальному масштабі, проте за рахунок добробуту громадян Америки – Україна постраждала непропорційно більше: ВВП знизився на 17,8%, експорт впав на 49,4%, реальна зарплата зменшилась на 53,8%, загальний борг сягнув 80% ВВП. Єдиним «успіхом», на який може послатися пан Ющенко, стало те, що йому вдалося «вмовити» Міжнародний Валютний Фонд виділити 16 мільярдів доларів кредиту (який, слід визнати, дозволив дійсно стабілізувати гривню і відвернути паніку) та два додаткових кредитних транші, незважаючи на численні порушення умов кредиту. Вирок електорату такій «успішній діяльності» набирає обрисів і буде винесений вже через кілька тижнів.
. . . і пошук альтернатив
Тим часом, від українських політиків все частіше можна почути розумні речі про геополітику. Це відбувається тому, що сукупність певних об'єктивних чинників наочно продемонструвала нерелевантність зовнішньої політики та політики в галузі національної безпеки президента Ющенка: українська економіка підтримується за рахунок зовнішньої допомоги, Франція та Німеччина непохитні у неприйнятті України ні як члена НАТО, ні як члена Європейського Союзу, а збанкрутілий у зв’язку з надмірними витратами Вашингтон прагне до «перезавантаження» відносин з Москвою. Крім того, США мають повно клопоту з тим, щоб запобігти виникненню ядерного ісламського халіфату у Південній Азії.
В той час, як адміністрація Ющенка, термін при владі якої добігає кінця, незмінно проявляла готовність брати участь в оточенні Росії, двоє інших кандидатів, що, вочевидь, отримають найбільше голосів 17 січня - прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та лідер опозиції Віктор Янукович – здається, схильні до конструктивної роботи з Москвою, причому останній виступає проти членства в НАТО, а перша - за те, щоб відкласти це питання на далеке майбутнє.
Навіть кандидат, який позиціонував себе як спадкоємець західного духу «Помаранчевої революції» - колишній міністр закордонних справ та спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк – узявся агітувати до відродження «Київської Русі». Це передбачало б створення митного союзу, до якого увійшли б сім колишніх республік Радянського Союзу, включаючи Росію та Україну, зі штаб-квартирою у Києві. Можна іронізувати над практичним боком такої пропозиції, проте і вона, вочевидь, демонструє бажання співпрацювати з Москвою.
На щастя, український політикум як ніколи розуміє цю нагальну необхідність. Зважте на погляди кандидата в президенти та колишнього голови Нацбанку Сергія Тігіпка. В обширному огляді, надрукованому минулого вересня українським виданням Комсомольської правди, пан Тігіпко вдарив у дзвін на заклик до зовнішньої політики, базованої на національних інтересах. Він сказав, що політика Києва останніх п’яти років - це «участь у санітарному кордоні» навколо Росії, і що така політика, за його словами, завдала «величезної економічної шкоди» Україні, ослабила позицію України на пострадянському просторі і перетворила Москву на «потужного силу, що діє проти українських інтересів». Йому б слід додати, що химера євроатлантичної інтеграції лише засліпила Україну в досягненні справжніх зовнішньополітичних інтересів – а саме вироблення способу взаємодії з Москвою і налагодження стосунків з Берліном та Парижем.
Пан Тігіпко критикує пана Ющенка за те, що той поклав усі українські яйця до американського кошика, і стверджує, що прихід до влади Обами робить таку політику «повним анахронізмом». «Навіть у Вашингтоні», - говорить він, - «вже не вважають політику Ющенка «цікавою» - а це яскраво свідчить про бажання адміністрації США оновити відносини з Москвою». Україні ж, натомість, потрібна «багатовекторна політика», яка переслідувала б пошук продуктивних стосунків з Європейським Союзом, Росією та Сполученими Штатами, а також з такими важливими близькими сусідами як Грузія, Вірменія, Азербайджан та Туреччина.
Програма на майбутнє
З огляду на усе це, якою ж повинна бути українська зовнішня політика та політика в галузі національної безпеки при новому уряді, що буде сформований на початку 2010 року?
Послідовник Президента Ющенка мусить зосередитись на наведенні ладу в українській економіці, а це передбачає розвиток експортних ринків, на яких може перш за все конкурувати Україна продукцією металургії, хімічної промисловості та машинобудування. Це, у свою чергу, вимагатиме зміни політичного ландшафту в Україні і безпрецедентного рівня співробітництва між політичними партіями. Для цього також необхідно буде покласти край перманентним політичним кризам, які пан Ющенко лише загострював, намагаючись заштовхнути країну до іноземного політично-військового альянсу, проти чого різко виступала більшість українців. Урядова політика у цій сфері відвернула Україну від критично важливого завдання внутрішнього економічного розвитку і лише підсилила політичний пат, що коріниться у значних регіональних відмінностях. Як така, вона лише заохотила іноземні уряди розглядати Україну як майданчик, де можна вправлятися у політичному та геостратегічному впливі.
Нейтралітет і широка співпраця
Натомість, Україна повинна прагнути статусу нейтралітету в контексті нової європейської системи безпеки, рішучим прибічником якого повинен стати новий уряд. Це означає кінець ролі НАТО як домінуючої структури безпеки в Європі. Хоча НАТО нікуди не зникне в найближчому майбутньому, новий порядок безпеки в Європі повинен базуватись на наступних чинниках:
- Співпраця НАТО, Європейського Союзу (в рамках Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО)) та Організації Договору про Колективну Безпеку (ОДКБ) зі штаб-квартирою в Москві. Ця співпраця повинна бути офіційно оформлена через створення структурних зв’язків між трьома організаціями, в тому числі створення Координаційної комісії НАТО-ЄС/ЄПБО-ОДКБ під керівництвом Ради безпеки ООН.
- З огляду на небезпеку глобального терористичного джихаду, що зокрема поширюється з Південної Азії (особливо Афганістану та Пакистану), Центральної Азії, Кавказу та Балкан, будь-яка нова широка європейська система співпраці у сфері безпеки повинна бути відкрита для участі Шанхайської Організації Співробітництва (ШОС). (Примітка: Базована у Москві Організація Договору про Колективну Безпеку та Шанхайська Організація Співробітництва у жовтні 2007 року у Душанбе підписали договір про співпрацю, однак НАТО не стало стороною цього договору).
- Створення Центральноєвропейської ради безпеки, очолюваної Німеччиною та Росією, членами якої стануть країни Центральної та Східної Європи, що знаходяться в зоні між їхніми кордонами, включаючи країни, які входять в НАТО, ОДКБ, а також нейтральні держави. Це повинно супроводжуватися остаточним припиненням прийому будь-яких нових членів до будь-якого альянсу в рамках цієї зони. Так само, як міцність миру у Західній Європі базується на фундаменті політичного зближення та економічного партнерства Франції і Німеччини, започаткованому у 1950-х роках, зростаючий симбіоз Німеччини і Росії, перш за все, у сфері енергетики, прокладає шлях до схожої, хоча й сильно запізнілої стабілізації на Сході.
- Вихід України з так званого угрупування «ГУАМ» (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), структури, яку її організатори - здебільшого пан Ющенко та пан Саакашвілі - створили як пряму провокацію Росії. Вихід України з такого несерйозного об’єднання повинен стати одним з перших кроків наступного президента України.
- Закріплення за Україною нейтрального статусу поза будь-якими та всіма політичними альянсами: наступний президент повинен твердо і остаточно поставити крапку в рішенні України про «відмову» від членства в НАТО. Підтримуючи членство у програмі НАТО «Партнерство заради миру» та Комісії Україна-НАТО, Києву також слід встановлювати паралельні зв’язки з ОДКБ.
- Офіційна відмова Києва від «євроатлантичної» інтеграції як принципу політики, а також від терміну «євроатлантичний» (що у зв’язку з надмірним вживанням як в офіційних, так і не офіційних документах ще має отримати своє точне тлумачення, яке б виходило за межі підтексту про величезне значення голосу Вашингтона.
- Жест, який здавалося б, не має зв’язку з викладеним вище - надання російській мові офіційного статусу нарівні з українською мовою. «Євроатлантичний» курс, на який Україна марнувала свій час, знайшов своє яскраве відображення у внутрішніх регіональних, релігійних та мовних протиріччях, які по суті зводяться до того, що «Захід - це добре. Схід - це погано». Для просування вперед Україні необхідно подолати переконання в тому, що один регіон країни з його унікальною історичною свідомістю має моральне право повчати і, врешті, змінювати інші регіони. З політичної, економічної та міжнародної точок зору курс України повинен відображати консенсус між її регіонами з усіма їх відмінностями. Питання рівності мов є важливою відправною точкою у цьому.
- Призначення новим президентом Спеціального представника по новому Договору європейської безпеки, що базується на пропозиціях Росії (див. нижче).
Новий Договір безпеки
29 листопада 2008 року уряд Російської Федерації оприлюднив текст проекту Договору європейської безпеки. Поки що уряди західних країн мовчать стосовно того, що вони мають намір робити (і чи мають такий намір взагалі) з російською пропозицією, хоча офіційна Москва, і зокрема, Президент Дмитро Медведєв, пропагує його основоположні принципи з літа 2008 року.
Проект договору повністю відповідає викладеним вище принципам. Хоча договір жодним чином не є спрямованим проти НАТО, він ставить НАТО в рамки континентальної структури, в якій сфера діяльності альянсу обмежується його початковими правомірними оборонними цілями. Слід також виділити й деякі інші його принципи:
Роль Ради безпеки ООН: Коли Барак Обама став першим президентом США, який особисто очолив сесію Ради Безпеки ООН, він показав бажану готовність шанобливо відноситися до цього органу, якої з точки зору небезпечних наслідків, на превеликий жаль, так бракувало в періоди президентства його безпосередніх попередників. У російському проекті договору двічі безпосередньо вказується на першочергову відповідальність РБ ООН за збереження миру і безпеки у світі. Так само, як «концерт держав» допоміг попередити загальну війну в Європі в період з моменту Віденського Конгресу і до початку Першої світової війни, РБ ООН може відіграти дуже важливу роль у забезпеченні того, щоб при вирішенні спірних питань враховувалися інтереси всіх великих держав.
Положення, аналогічне «Статті 5»: Ключовим положенням основоположного документа НАТО, Північноатлантичного договору, є Стаття 5, яка зобов’язує усіх держав-членів НАТО надати взаємну допомогу одна одній у разі нападу, а також надавати допомогу відповідно до Статті 51 Статуту Об’єднаних Націй:
Сторони погоджуються, що озброєний напад на одну або декількох з них в Європі або Північній Америці буде вважатися нападом на них всіх і, тому вони погоджуються з тим, що у разі такого озброєного нападу кожна з них, в порядку реалізації права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного Статтею 51 Статуту Об’єднаних Націй, надасть допомогу Стороні або Сторонам, які зазнали такого нападу, шляхом негайного вжиття таких заходів окремо або спільно з іншими Сторонами, які вона буде вважати необхідними, включаючи використання збройної сили з метою відновлення і подальшого збереження безпеки Північноатлантичного регіону. Про будь-який такий збройний напад та усі заходи, вжиті в результаті нього, повинно бути невідкладно повідомлено Раді безпеки. Такі заходи буде припинено, коли Рада безпеки вчинить дії, необхідні для відновлення і збереження міжнародного миру і безпеки.
Стаття 5 є основою оборонної структури НАТО, яка була застосована лише раз: після нападу на США 11 вересня і у зв’язку з подальшою участю НАТО в операції в Афганістані. Російський проект містить дуже схоже положення з одною відмінністю, яка полягає в тому, що кожна сторона має право - а не зобов’язання - вважати напад на одну зі сторін нападом на себе:
Не обмежуючи змісту положень Статті 8 Договору, кожна Сторона має право вважати озброєний напад на будь-яку іншу Сторону озброєним нападом на неї саму. В порядку реалізації свого права на самооборону відповідно до Статті 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй вона має право надати Стороні, що зазнала нападу, за її згоди, необхідну допомогу, в тому числі військову, до тих пір, поки Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй не застосує заходи, необхідні для забезпечення міжнародного миру і безпеки. Інформація про заходи, вжиті Сторонами Договору при здійсненні права на самооборону повинна невідкладно бути повідомлена Раді безпеки Організації Об’єднаних Націй.
Відмінності між договорами, а особливо між необов’язковим правом на застосування положень про колективну безпеку за російським проектом і (принципово) обов’язковим застосуванням таких положень за Статутом НАТО, а також розширення зони їх застосування на всю Євразію і Північну Америку - повинно стати предметом серйозних дискусій.
Зобов’язання вживати заходів для реагування на агресію: Стаття 8 російського проекту договору пропонує унікальний механізм прийняття обов’язкового для виконання рішення країн-учасників по реагуванню на озброєний напад. Принципово, це набагато вагоміша санкція на озброєні оборонні дії, ніж та, що передбачена в Північноатлантичному договорі.
Можливості для України
В міру того, як уряди європейських держав (і незалежно від того, наскільки неохоче, але й Вашингтон) почнуть розглядати запропонований Росією договір, Україна матиме унікальну можливість формувати і впливати на вкрай необхідну перебудову існуючої європейської архітектури безпеки.
Новий прагматизм, що намітився в українській політиці, - це саме те, що необхідне Україні, якщо вона хоче слугувати мостом, а не яблуком розбрату між Сходом і Заходом. Для України немає майбутньому в тому, щоб дозволяти США натягувати ядерну тятиву вздовж її кордону з Росією, так само як для США немає перспектив в безпечному роздаванні гарантій безпеки, які вони не зможуть дотримати. Вашингтон поступив би слушно, якби використав потенціал єдиної пан-європейської півкулі, яку і в минулому і майбутньому можна назвати християнським світом, для ефективної протидії загрозі джихаду. Києву слід було б поступити так само. З появою нового президента у наступному році повертається надія на новий початок для України, який буде відповідати інтересам країни та її європейському призначенню.