Нова доповідь НАТО по Україні: чи віддаляється Янукович від Росії?
Як часто висвітлювали українські ЗМІ, НАТО вважає, що Віктор Янукович проявив себе менш проросійським у своїй політиці порівняно з побоюваннями альянсу в момент, коли невдовзі після обрання він оперативно продовжив строк розташування російської військово-морської бази на Чорному морі.
В цьому полягає основна ідея проекту доповіді щодо української зовнішньої політики, нещодавно підготовленої парламентською асамблеєю НАТО. В звіті наводиться низка нещодавніх прикладів, коли Київ діяв всупереч російським інтересам з основних питань політики, стосовно чого її автори радості практично не приховують. З доповіді ясно випливає, що НАТО продовжує вважати Україну пішаком, якого можна висунути в затяжній антагоністичній грі з Росією, і з нетерпінням чекає того дня, коли та знову охоче прийме цю роль.
Виглядає, що НАТО сприймає бажане за дійсне. Янукович нещодавно заявив, що Україна не буде брати участі в американських планах щодо системи протиракетної оборони, які чітко спрямовані на нейтралізацію російського засобу ядерного залякування. Крім того, в інтерв’ю французькій газеті Le Monde Янукович повідомив, що незважаючи на те, що «ми підтримуємо партнерські відносини з НАТО та беремо участь в миротворчих операціях», ми дотримуємося «нейтральну та позаблокову» позицію. Він також зазначив, що проведення Україною політики добрих відносин з Москвою та Заходом послабило напругу та проклало шлях до «сильнішої європейської системи безпеки».
Безперечно, Янукович в цьому має рацію. Ефективно перешкоджаючи зусиллям Заходу вбити клин між Києвом та Москвою—принаймні, поки що—він зробив для зміцнення загальноєвропейського миру та геостратегічної стабільності, не менше ніж будь-який інший сучасний європейський лідер, якщо не більше.
Однак автори проекту доповіді НАТО мають рацію в тому, що виявили в українській зовнішні політиці тенденції в бік заходу. На підтвердження цього вони наводять наступне: «[Янукович] не визнав незалежність Абхазії та Південної Осетії, що від’єднались від Грузії, не приєднався до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану...В Брюсселі він висловився проти російського проекту будівництва трубопроводу Південний потік ...та відмовився від поглинання українського енергетичного гіганта «Нафтогаз» Газпромом».
Насправді, нещодавня заява українського міністра палива та енергетики Юрія Бойка про те, що Південний потік загрожує національній безпеці України, нагадує риторику (та погляди) періоду Ющенка.
Неясно, що обумовлює позицію Києва в цих питаннях. Якби українська зовнішня політика була заснована, перш за все, на національних інтересах, слід було б двічі подумати, перш ніж віддавати нелегко завойований суверенітет України чужому політичному блоку (ЄС), що перебуває в глибокій кризі і авторитет якого ніколи не був нижчим, ніж зараз, замість того, щоб приєднатися до Митного союзу, який дав би українській промисловості безперешкодний доступ до ринку обсягом близько 200 мільйонів чоловік в Білорусі, Казахстані та Росії. Членство в Митному союзі призвело б до збільшення «прямих іноземних інвестицій» в Україну, що дало б потужний імпульс зростанню економіки, збільшенню кількості робочих місць та модернізації промисловості.
Український політтехнолог Володимир Грановський у своїй публікації в газеті Kуіv Post висловлює думку про те, що адміністрація відходить від промосковської орієнтації, обіцяної Януковичем під час президентської кампанії в 2010 році, щоб завоювати прихильність в тих регіонах країни, які не голосували за Партію регіонів:
«…правляча партія [тобто Партія регіонів] заявляє про свою тверду спрямованість на євроінтеграцію та небажання вступати до Митного союзу с Росією та її союзниками. Інші вектори проросійської політики, а саме надання російській мові статусу офіційної державної мови, також не були реалізовані».
За словами пана Грановського, Янукович вважає, що повинен бути президентом для всієї України, а не лише для тих, хто віддав за нього свій голос. Він також застерігає, що така стратегія «може призвести до втрати [Януковичем] свого електорату», при цьому так і не залучивши на свій бік «виборців Києва та західних регіонів», на яких він розраховує.v
Це дуже доречне застереження. Обрані посадові особи часто хочуть здобути голоси виборців опозиційних сил, приймаючи їхні погляди, цим самим відштовхуючи своїх основних прихильників, які часто відповідають тим, що залишаються вдома і не йдуть голосувати на наступних виборах. Президент Джордж Г.В. Буш пресловуто виграв вибори, пообіцявши своїм виборцям не піднімати податки, а після того, як став президентом, поступився вимогам своїх опонентів їх підняти і таким чином проклав собі шлях до принизливої поразки.
Якщо вірити аналізу Грановського, то можна припустити тенденцію адміністрації прийняти сторону Росії з питань безпеки, і сторону Європи —з економічних питань. Знову ж таки, якщо Грановський правий, підхід виглядає таким ——давайте догодимо Східній Україні, врахувавши позицію Росії щодо НАТО та національної протиракетної оборони, і Західній Україні—надавши перевагу зоні вільної торгівлі з ЄС та відмовившись від рівноправного статусу російської мови.
У такому випадку підхід занадто спрощений. Захід має намір втягнути Україну в антиросійську коаліцію та буде використовувати для цього ЄС, якщо вже не вдається розіграти карту НАТО. Це може сподобатися деяким політичним силам в Україні, але на їх підтримку Партії регіонів розраховувати не варто. Тим часом, багато виборців Партії регіонів радше залишаться вдома.
Замість того, щоб грати в таку ризиковану гру з високими ставками, яку часто приписують раднику Ганні Герман, Президенту Януковичу було б доцільно дотримуватися зовнішньої політики, яка сприяла його обранню на перший строк.
Ця політика коротко сформульована в проекті доповіді НАТО: «Янукович…не потягне свою країну на Захід, в якому немає місця Росії» – що, втім, він і не повинен робити. Принципово важливим для миру, процвітання і суверенітету України (і Росії) є те, щоб Київ (і Москва) протидіяли спробам розділити Європу, вбивши клин між слов'янськими народами (аналогічно до того, як два антагоністичних блоки свого часу протистояли один одному на німецьких землях).
Виходячи із спрямованості і тону проекту доповіді, це саме та мета, яку багато хто в НАТО продовжує переслідувати. Проте Альянс, що уявляє себе наймогутнішим військовим блоком в історії, мав би краще задуматись над наслідками своєї неминучої поразки в Афганістані та нездатності бомбардуванням змусити слабших від себе шість мільйонів лівійців підкоритись його волі (чим вони займаються з 19 березня).
Між тим, населення США все менше схильне миритися з витратами на утримання імперії в період високої економічної невизначеності. Міністра оборони Роберта Гейтса нещодавно цитували в новинах по всьому світу, коли він піддав критиці європейців за те, що вони мало витрачають на військові потреби і проявляють все менше ентузіазму стосовно геостратегічних цілей Вашингтона (Німеччина та Польща, наприклад, утримались від участі в лівійській кампанії).
Гейтс вирішив не говорити про основну причину складного становища НАТО, а саме про приречену на невдачу, погано продуману і абсолютно нереальну спробу досягти глобального стратегічного домінування. Можливо, це відбувається тому, що він не має поняття, якою має бути політика США натомість. Він не розуміє того, що Америка потребує і прагне до зовнішньої політики невтручання, в якій немає завдання оточити або знищити кого-небудь і переробити світ за прогресивним, агностичним (насправді, атеїстичним) зразком, що його наша нескінченно далека, беззмінна, двопартійна еліта створила для нас.
В той час, як війни НАТО пішли шкереберть, і воно залишилося без жодних переконливих стратегічних підстав для свого існування, ЄС перебуває в ситуації, ані трохи не кращій. Обидва стовпи євроатлантичної системи все більшою мірою демонструють свою нежиттєздатність, нагадуючи собою поїзд, що летить під укіс. Президенту Віктору Януковичу необхідно зупинити дрейф у бік заходу в зовнішній політиці Києва і відмовитися від ідеї про те, що йому під силу забезпечити політичний успіх Партії регіонів, взявши на озброєння політику своїх опонентів.