Янукович: Новий «євразійський» автократ чи можливий Нобелівський лауреат?
Наступний місяць ознаменує собою перший рік правління Президента Януковича. Незабаром українські та іноземні засоби масової інформації візьмуться за висвітлення його досягнень як у позитивному, так і негативному сенсі.
Деякі оглядачі із Західної України вже дають свою традиційну оцінку: Янукович - російська маріонетка, клон Путіна тощо. За їх спрощеною формулою Захід (США, Європа) - це добро, Схід (Росія) - це зло, якщо не повне пекло. Враховуючи те, що поділ на Захід і Схід проходить саме через Україну, шкідливі внутрішні наслідки такої формули мають бути очевидними. Один відомий оглядач із Західної України пише: «Адміністрація Януковича вважає, що вона може успішно поєднати путінізм і європейську інтеграцію - проте вона помиляється». «Я не маю жодних докорів сумління, надаючи перевагу «помаранчевому» демократичному «хаосу», а не євразійській авторитарній стабільності,» - зазначає інший оглядач.
Не говорячи вже про «путінізм», такі карикатурні порівняння як «Європа» - «Євразія», «демократичний хаос» - «авторитарна стабільність» не мають жодного відношення до обставин, які в даний час мають місце в Україні. Замість однобоких нарікань, давайте подивимося, чого все-таки домігся п. Янукович.
Одним з перших кроків стала угода з Росією щодо транзиту газу в Європу в обмін на зниження ціни для України. Після цього він назавжди відкинув прагнення попереднього режиму втягнути Україну в НАТО, незважаючи на протест переважної більшості (ось вам і «помаранчева» демократія), і натомість обрав позаблоковий статус. Він також уклав історичну угоду із Сполученими Штатами щодо передачі ядерного матеріалу і став зіркою квітневого саміту у Вашингтоні 2010 р. з нерозповсюдження ядерної зброї.
Затвердження Україною позаблокового статусу змінило стратегічну парадигму в Європі. В результаті, - як цілком вірно зазначив Янукович, - утворився трикутник спільних інтересів між Європою, Росією та Україною. Можна стверджувати, що новий підхід Києва до Москви проторував шлях до Довільського саміту, на якому Франція, Німеччина і Росія обговорювали створення спільної Єврозони для військового та економічного співробітництва, а також перезавантаження двосторонніх відносин між Німеччиною і Росією та Польщею і Росією.
Таким чином, Янукович багато зробив, щоб заспокоїти Європу щодо її енергетичної безпеки, і його зближення з Росією сприяє тому, щоб дестабілізуючі «газові війни» стали пережитком нещодавнього минулого. Отже, Україна стала життєво необхідним фактором стабільності, а не яблуком розбрату.
То ж замість того, щоб критикувати Януковича, можливо, час відповісти на питання: чи дії президента достойні Нобелівської премії миру?
Давайте проведемо деякі паралелі. Коли у 2009 р. Барак Обама отримував нагороду, всього декілька місяців після того, як став президентом, він був першим, хто визнав, що не «заслуговує бути в компанії таких діячів-перетворювачів, яких було удостоєно цієї премії», і що він «приймає цю нагороду як заклик до дій». Його скромність у ствердженні того, що він насправді ще нічого видатного не зробив, а також його рішучість виправдати отриману нагороду, заслуговують високої оцінки.
До числа Нобелівських лауреатів-«перетворювачів» входять Теодор Рузвельт (1906 р.) за сприяння врегулюванню російсько-японської війни; Анвар Садат і Менахем Бегін (1978 р.) та Іцхак Рабін, Шимон Перес, Ясір Арафат (1994 р.) (які намагалися закінчити справу, розпочату Садатом і Бегіном). Також треба віддати належне Михайлові Горбачову (1990 р.) за те, що проторував шлях до мирної відмови від марксизму-ленінізму і відіграв важливу роль в припиненні Холодної війни. Ці Нобелівські лауреати, так само як і Нельсон Мандела і Фредерік Вільгельм де Клерк (1993 р.), мають за плечима чимало досягнень.
Досягнення інших, напевне, менш зрозумілі. У 2007 р. Альберт Ґор показав себе блискучим (і безсоромним) самопромоутером, який займався просуванням власного неоднозначного фільму про «зміну клімату», проте його внесок у збереження миру у світі далеко не очевидний. Ми також можемо захоплюватись такими сміливими особистостями як Сан Су Чжі з М’янми (1991 р.) чи Лю Саобо з Китаю (2010 р.), але хіба буде проявом неповаги, якщо ми запитаємо, як саме їх боротьба сприяла зміцненню миру у світі?
Беззаперечно, найбільш сумнівною нагородою була премія за 2008 р. Марті Ахтісаарі з Фінляндії, неформальному хрещеному (з подачі Вашингтона) псевдо-держави Косово, так званого «прем’єр-міністра» якої, Хашима Тачі, викрила Рада Європи як главаря злочинної торгівлі, в тому числі людськими органами вбитих сербів. (Може, Ахтісаарі слід було дати Нобелівську премію з фізіології?)
Загалом, можна стверджувати, що Нобелівська премія та її лауреати представляють собою змішану картину. Судячи по результатах, вагомих внесках у зміцнення миру, досягнення Януковича за такий короткий період, вражають. Цілком справедливо можна було б пропонувати його кандидатуру на отримання нагороди.