Україна на розпутті або сміх крізь сльози в Раді
Минулого тижня Микола Азаров за підтримки 259 голосів в Раді (що на 33 більше, ніж необхідно) повернувся на пост прем'єр-міністра, заклавши основу для переобрання Президента Віктора Януковича в 2015 році. Між тим, перед урядом невідворотно стоїть питання політичного вибору України - зона вільної торгівлі з ЄС чи Митний союз з Росією, виконання вимог МВФ для отримання подальшого кредитування, відродження економіки, впровадження аграрних реформ і т.д.
Затвердження Азарова на пост прем'єр-міністра переплюнула бійка парламентаріїв у Верховній Раді. ЗМІ по всьому світу розтиражували її в якості комічного відступу від серйозних новин, представивши українську політику у кращому випадку як забавку, у гіршому - як трагікомедію.
Колотнеча в парламенті виникла, зокрема, внаслідок обурення опозиції переходом деяких її членів у правлячу коаліцію, що збільшило парламентську більшість, яка підтримує уряд Азарова.
Опозиція має всі підстави для невдоволення, але, між тим, перебіжчики в партійних лавах, зокрема на Заході, не є якимсь незвичайним явищем, але вони ніколи не розглядалися як привід для кулачних боїв. У 2001 році сенатор США від штату Вермонт перейшов з Республіканської в Демократичну партію, тим самим звівши нанівець волевиявлення американців, які щойно проголосували за Президента-республіканця, Республіканський сенат і Республіканську палату представників. Його одноосібне рішення позбавило партію-переможця абсолютної більшості. Не демократично? Можливо. Конституційно? Абсолютно. При цьому ніякого насильства.
А потім, за іронією, опозиційні політики (в основному депутати від "Свободи") почали вигукувати "ганьба, ганьба" на адресу членів Ради, які насмілилися висловлюватися з трибуни російською мовою - мовою, якою володіє практично 100% населення України, і яка є рідною для значної, можливо навіть більшої, його частини. Я кажу "за іронією", тому що це ті самі політики, які наполягають на тому, що Україна занадто ліберальна, освічена і європейська держава, щоб пов'язувати свою долю з Росією (як то через приєднання до московського Митного союзу), і, отже, повинна співпрацювати з Європейським Союзом шляхом ратифікації Угоди про вільну торгівлю. Важко уявити собі щось більш суперечливе "європейським" цінностям, ніж гоніння своїх співгромадян за те, що вони розмовляють рідною мовою.
У той час як "Свобода" демонструє по-дитячому незрілі і потенційно дестабілізуючі витівки, команді Януковича-Азарова необхідно приймати серйозні, дорослі рішення, в тому числі щодо багаторічної проблеми вибору між Європою і Росією, а також виконання вимог МВФ щодо подальшого кредитування.
Ці два питання пов'язані між собою. Угода з Митним союзом дозволила б, на думку експертів, заощадити Україні $ 4,6 млрд. в рік на імпорті газу, знявши необхідність виконання політично неприйнятної вимоги МВФ щодо скорочення субсидій для українських споживачів газу.
Чи виявить мужність президент? 5 грудня в Ашгабаті прозвучали його найсильніші донині висловлювання на користь Митного союзу про те, що Україна втратить, якщо не "приєднається до деяких положень". Заява була обережною і сміливою водночас, але при цьому, як не дивно, і двозначною. Адже Янукович знає, що варіантів часткового приєднання до Митного союзу не існує.
13 грудня його прем'єр-міністр, щойно затверджений Радою, запевняє, що уряд розглядає "підписання і реалізацію" Угоди про асоціацію з ЄС "у найкоротші терміни" як "пріоритетне завдання". При цьому Азарову відомо, що Брюссель виставив умовою підписання угоди про вільну торгівлю остаточну відмову від Митного союзу.
Чи може вся ця двозначність - результат хорошого розрахунку? Невід'ємна частина відомих спроб президента протиставляти Москву Вашингтону/Брюсселю в надії укласти угоду на найкращих можливих умовах? Чи є взагалі бажаною угода з будь-якою стороною, а чи балансування між ними і є кінцевою метою?
Коли адміністрація Януковича буде намагатися дати відповіді на ці серйозні питання, варто прислухатися до слів Валерія Мунтіяна.
В нещодавньому інтерв'ю він сказав, що при вступі до Митного союзу Україна не тільки не втратить свій економічний суверенітет, а навпаки виграє, так як отримає доступ до "значно більшого і платоспроможного ринку, ніж має Україна сьогодні". Це критично важливо для ключових галузей вітчизняної промисловості. Білорусь, за словами Мунтіяна, вже отримала переваги від розширення свого ринку з 10 млн. до 170 млн. чоловік.
Як член Митного союзу, додав В. Мунтіян, Україна буде на рівних з іншими державами-членами. Цього не станеться, якщо Україна намагатиметься інтегрувати в Європейський Союз, який прагне нав'язати Україні свої правила, і який на сьогоднішній день "падає" і перебуває в "затяжній стагнації". Європейці, за Мунтіяном, прагнуть одержати доступ до ресурсів України, нічого не даючи взамін. Вони "капіталу не дадуть, оскільки у них його немає"; те ж саме щодо технологій. Вони не мають наміру створювати потенційного конкурента.
Держсекретар США Гілларі Клінтон не так давно порівняла Митний союз і відповідний Євразійський економічний простір із зусиллями "ре-совєтизації" колишнього Радянського Союзу. Але в той же час, коли кілька колишніх членів Варшавського договору (Болгарія та Румунія, наприклад), віддавши важелі управління бюрократичному колосу в Брюсселі, опинилися ні з чим в "економічно мертвій зоні радянського зразка". За визначенням британського журналіста Джеймса Делінгпола, залишається відкритим питання про те, яка саме система більше схожа на колишній Радянський Союз.