ЄС та Німеччина засуджують вибіркове правосуддя України, Наполягаючи на взаємопов’язаності Торгівельної угоди й свободи Тимошенко
У офіційному повідомленні, підготованому європейською стороною за результатами засідання Ради співробітництва ЄС-Україна, що відбулося 24 червня у Люксембурзі, Євросоюз, вдаючись до дипломатичних алегорій, вказав Києву на те, що підписання Угоди про асоціацію і пов'язаного з нею договору про вільну торгівлю не є визначеною наперед подією. Повідомлення також містило низку невисловлених моментів.
У тексті вказувалося, що «підписання і впровадження Угоди [про асоціацію] буде стрибком у стосунках між ЄС та Україною». Якщо Україна погодиться поставити свою промисловість в умови європейської конкуренції (нехай навіть за поетапного впровадження, розтягнутого на десять років), при тому, що у Європи немає очевидної потреби або просто зацікавленості в тому, що виробляє Україна (крім сільського господарства, але європейських виробників надійно захищає Єдина сільськогосподарська політика), це твердження можна було б продовжити як «стрибок у темряву».
1 липня Хорватія увійшла до ЄС (хоча не у валютний союз) у ролі повноправного члена, а хорвати вже бурчать про тиск з боку Брюсселя з приводу припинення дотування певних ключових галузей економіки, таких як кораблебудування. Брюссель чекає, що Загреб принесе в жертву свої підприємства заради вимоги про підтримку подобу паритету з євро. Деяких турбує те, яким чином передача незалежності стосовно цілої низки питань вироблення економічної політики від Загреба Брюсселю вплине на життєздатну, але все ще не сформовану остаточно хорватську демократію.
Аналітична компанія Stratfor.com зазначає, що десять років тому, коли Загреб вперше став на шлях до членства в ЄС, хорвати очікували, що євро-інтеграція буде сприяти перетворенням у національній економіці, проте з того часу багато хто став насторожено сприймати перспективи країни в контексті безмежно віддаленої і незрозумілої технократії Брюсселя. Вони також вказують на рецесію, що вперто триває і корупцію в таких країнах, як Болгарія і Румунія, які нещодавно приєдналися до ЄС.
Як би то не було, люксембурзька декларація містить попереджувальний пасаж стосовно часто згадуваного очікування Києва про підписання Угоди про асоціацію в листопаді у Вільнюсі:
«Більш цілеспрямовані зусилля України продемонструвати рішучі дії і досягнення відчутного прогресу за всіма критеріями будуть мати вирішальне значення для підготовки до оцінювання й всебічного обговорення Радою міністрів закордонних справ на початку осені питання про можливе підписання Угоди».
Інакше кажучи, стосовно Брюсселя, церемонія підписання у Вільнюсі в листопаді ніяк не є вирішеною наперед подією. Європейських стандартів повинно бути досягнуто, й досягнуто «до початку осені» - це може означати у вересні.
Чи вживе Київ цих «більш цілеспрямованих зусиль»? Чи вважатиме їх достатніми Брюссель? Це ще під питанням.
Нещодавня заява міністра закордонних справ Німеччини Гідо Вестервелле на переговорах з Президентом Януковичем у Києві розкрила можливий хід думок стосовно ймовірної розв'язки тривалої драми Тимошенко-Угода про асоціацію:
Вестервелле засудив українську практику того, що він назвав «вибірковим правосуддям» й закликав Київ вирішити ситуацію з Тимошенко, якщо тільки Київ збирається зберегти надію отримати статус асоціації. З цією метою він наполегливо радив Януковичу дозволити Тимошенко прибути на лікування до Німеччини.
Таким чином, Німеччина наче каже Президенту: «Ми пропонуємо вам варіант, як відпустити Тимошенко і при цьому зберегти обличчя. Але якщо ви на це не підете, не розраховуйте, що Європа підпише угоду ».
Позиція Берліна знайшла несподівану підтримку в особі Варшави.
Багато поляків й інші громадяни країн Східного партнерства бояться, що продовження утримання Тимошенко під вартою може знищити перспективи зближення України з ЄС. Що їм до цього? Вони вбачають в Угоді про асоціацію вирішальний інструмент закріплення антиросійської орієнтації України і без натяків говорять про те, що не мають наміру дозволити, щоб Тимошенко, а з нею і європейські цінності, стали цьому перешкодою.
Значущим є й те, що польський міністр закордонних справ Радослав Сікорскі зовсім недвозначно заявив про свою згоду із позицією Берліна. Він піддав жорсткій критиці «сталінську» систему кримінального правосуддя в Україні і, посилаючись на судову та виборчу реформи, а також непрямим чином на звільнення Тимошенко, пригрозив:
«Якщо Україна не зробить, того, що від неї очікується, не буде ніякого підписання [Угоди про асоціацію]».
Сікорскі дав Україні термін «до кінця літа, якщо Україна хоче підписати Угоду у Вільнюсі».
«Якщо Україна не виконає умови, тоді ми перейдемо до плану Б», хоча й не пояснив, що це означає.
За словами Сікорські: «Все залежить від України».
Якщо передати цю справу повністю на розсуд Польщі, сьогоднішній польський уряд швидше за все підписав би Угоду без огляду на Тимошенко та її долю, однак, ймовірно, не може підставити Берлін.
Але що якщо Сікорські помиляється стосовно того, що все залежить від України?
Що якщо Київ вважає, що все залежить від Європи?
У якомусь сенсі Київ мав би рацію: Європа отримує набагато більше від Угоди про асоціацію, ніж Україна. Європа отримує економічну владу над Україною (не одне й те саме, що процвітання України), примушує Україну прийняти її цінності (такими, якими вони є), поступитися великим пластом незалежності Брюсселю й приковує Україну до перманентної Євроатлантичної орієнтації (включаючи підтримку останніх сумнівних проектів Заходу - надання допомоги сунітським терористам на Близькому Сході, які нещодавно обезголовили католицького священика в Сирії, у той час як захоплені роззяви робили знімки на свої iPhone).
Що якщо Київ розраховує на те, що Європа не відступиться від підписання угоди, яка так очевидно несе їй односторонні вигоди й більше не піде на поступки?
Що тоді буде робити Брюссель? Мабуть, перейде до плану Б. Що б це не означало.