Які перспективи відносин України з Росією, Європою і США у сфері енергетики?
Повернення до цін на нафту на рівень 100 доларів за барель, спричинене кризою в Єгипті нагадує нам про очевидний, хоча й часто ігнорований факт, що енергоресурси - це не лише економічний товар, але й стратегічний. Перед перспективою приходу до влади в найважливішій країні арабського світу уряду, до складу якого увійдуть (або в якому домінуватимуть) представники «Братів-мусульман», не говорячи вже про перестороги щодо безпеки Суецького каналу, нервове пожвавлення на ринку цілком зрозуміле.
Таке ж розуміння стратегічного значення енергетики було провідною зіркою американської політики стосовно колишнього СРСР. Усвідомлюючи залежність Москви від доходів енергетики, Вашингтон однобоко спрямовував свою політику на те, щоб зменшити залежність наших європейських союзників від російських енергоресурсів, особливо, природного газу. (Здавалося б, політика США, що базується на реаліях і дбає про власні національні інтереси, повинна менше перейматися залежністю Європи від Росії, а більше задавати собі питання, чому наша країна є заручником поставок нафти з країн, що фінансують джихад. Але якщо вам так здається, то ви помиляєтеся.)
Традиційну політику США щодо енергоресурсів країн Євразії після розпаду Радянського Союзу можна охарактеризувати як створення максимальних перешкод для доступу Росії до європейських ринків і забезпечення максимального сприяння можливим альтернативним джерелам енергоресурсів, зокрема, поставкам з країн Кавказу, які, нібито, входять у геостратегічну орбіту США: Грузії (з її міцною позицією під керівництвом нашого ставленика Михайла Саакашвілі) та Азербайджану (функціонально), країн, які знайшли спільну мову з Туреччиною (що надалі залишається фаворитом Вашингтона серед мусульманських країн, незважаючи на все більш очевидну ісламську спрямованість адміністрації президента Реджепа Тайїпа Ердогана, що в кінці січня побував з візитом у Києві). Показовим прикладом такої політики є нафтопровід Баку-Тбілісі-Джейхан (БТД), будівництво якого було завершено у 2006 році. Його мав доповнити газопровід Набукко (конкурент Південного потоку, що підтримується Москвою). Незважаючи на те, що міжурядова угода про реалізацію проекту Набукко була підписана в Анкарі ще в липні 2009 року, його доля все ще не вирішена за відсутності твердих зобов’язань для забезпечення достатніх джерел нафти для транспортування. Політичним знаряддям антиросійської енергетичної стратегії Вашингтона є безглуздий для інших цілей ГУАМ, нестійке об’єднання Грузії, України, Азербайджану та Молдови під покровительством НАТО. (Американський Інститут в Україні вже закликав Київ переглянути свою участь у цьому угрупованні, оскільки вона суперечить позаблоковій політиці адміністрації Януковича.)
Роль, відведена Україні
Провідну роль у своїй енергетичній політиці стосовно Росії Вашингтон відводив Україні. Більша частина російського газу для країн Європи проходить через Україну, а решту - через Білорусь. Облаштовуючи періодичні перебої в поставках, попередня «помаранчева» адміністрація у Києві майстерно (якщо вже не правдоподібно), змогла виставити Росію в образі ненадійного партнера.) Що стосується нафти, головною ініціативою був трубопровід Одеса-Броди, призначений забезпечити транспортування азербайджанської нафти, доставленої в Україну з портів Грузії, в північно-західному напрямі. (Нафтопровід Одеса-Броди не використовувався з моменту передачі в експлуатацію у 2002 р. до 2004 р., оскільки не було виявлено джерел нафти для транспортування. Тому у 2004 р. кабінет міністрів тодішнього президента Леоніда Кучми прийняв пропозицію Москви транспортувати російську нафту з трубопроводу «Дружба» через Білорусь і Україну через Броди до Чорного моря, з подальшим постачанням на світові ринки - тобто у протилежному напрямі порівняно з початковими намірами Вашингтона. Замість того, щоб сприяти кавказькій альтернативі російським енергоносіям, трубопровід Одеса-Броди став використовуватись для їх транспортування.)
З приходом на президентський пост Віктора Януковича якраз майже рік тому можна було з упевненістю сказати, що часи, коли Україна брала участь в енергетичних інтригах Вашингтона за рахунок Москви вже позаду. Хоча й Янукович не є російським агентом, яким його деколи несправедливо зображають, від нього принаймні можна очікувати поведінки реаліста, а це означає прийняття того факту, що в плані варіантів забезпечення України енергоносіями, Росія, взагалі-то, - це найкращий вибір. Така точка зору набула чіткої форми у договорі від квітня 2010 року про продовження перебування російського флоту в Криму в обмін на надання багаторічної пільгової ціни на природний газ для внутрішнього споживання в Україні.
Безумовно, ніхто в Києві ніколи не проявляв ентузіазму з приводу планів Росії з будівництва трубопроводів в обхід України: трубопроводу «Північний потік», який йде через Балтійське море напряму до європейських ринків (особливо, німецького ринку) та експлуатація якого повинна початися дещо пізніше цього року; і трубопроводу «Південний потік», який йде по дну Чорного моря і через Балкани, прямого конкурента трубопроводу «Набукко». Президент Янукович повторно висловив стурбованість з цього приводу на недавньому форумі в Давосі, заявивши, що він розділяє заперечення Польщі щодо «Північного потоку»; стосовно проекту «Південний потік», вартість якого Янукович оцінив у 25 млрд. дол. США, зазначив:
«Чому наші [російські] партнери сьогодні роблять вигляд, що немає жодної альтернативи? Рік тому ми запропонували проект [з модернізації українських трубопроводів], який коштував би … не більше 5 млрд. дол. США, він забезпечив би поставку в ті ж пункти призначення, які обслуговував би трубопровід «Південний потік». Якщо це спосіб чинити тиск … то виникають серйозні питання стосовно того, яким чином нам слід будувати наші відносини».
Так само адміністрація Януковича демонстративно залишалася байдужою до неодноразових російських спроб здійснити злиття компаній «Нафтогаз» і «Газпром», що, враховуючи різницю масштабів, звелося б до поглинання першої компанії «Газпромом». Незважаючи на заяву ЄС про те, що в нього немає заперечень щодо такого розвитку подій, зволікання Києва з питання контролю над його основним державним активом не дивує.
Повернення до порядку дня Вашингтона?
Можливо, більше подиву викликають інші нещодавні ініціативи, які можуть свідчити про те, що Київ робить кроки назад в напрямку політики Вашингтона. На першому місці в переліку цих ініціатив угода Януковича в Давосі з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим, яка передбачає не лише імпорт азербайджанського зрідженого природного газу через українські порти, але й переведення режиму роботи трубопроводу Одеса-Броди на перекачку в початковому напрямі, з Азербайджану і Грузії на європейські ринки. Повідомлялося, що перша партія азербайджанської нафти, призначена для поставки в Білорусь по трубопроводу Одеса-Броди, доставлена в порт Південний 29 січня. Можливо, співпало, що українсько-азербайджанські угоди були здійснені услід за візитом Ердогана до Києва і підписанням угоди про українсько-турецьке «стратегічне партнерство», в якому особлива увага приділяється співпраці у сфері енергетики.
Більш цікаві події незабаром будуть відбуватися на американському фронті. В середині лютого міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко і міністр палива і енергетики Юрій Бойко відвідають Вашингтон. Буде підписана угода про співпрацю у сфері нетрадиційних джерел енергії, зокрема, у сфері добування «сланцевого газу» (це технологія, в якій американські і канадські фірми є безумовними лідерами). (На добування природного газу із сланцевих порід приходиться більше 10% від добування природного газу у США, при цьому найближчими роками очікується значне збільшення цієї частки, незважаючи на стурбованість екологічними аспектами процесів добування газу, які потребують використання високого тиску, небезпечних хімічних речовин і методів горизонтального буріння. Колишній глава «Брітіш Петролеум» Тоні Хейворд, якого недолюблює широка громадськість США через його причетність до минулорічного катастрофічного розливу нафти в Мексиканській затоці, охарактеризував сланцевий газ як «фактор, що змінює правила гри» і суттєво вплинув на зниження цін на газ для американських споживачів порівняно з європейськими.) Майбутня американсько-українська угода підготує ґрунт для участі американських фірм у розробці Керченської ділянки чорноморського шельфу (за розрахунками, там запаси природного газу сягають об’єму приблизно 10,8 млрд. куб. м), де поклади газу знаходяться приблизно на глибині двох кілометрів від поверхні моря, що є недосяжним для будь-якого обладнання, яким на даний момент володіє Україна.
Прем’єр-міністр Микола Азаров відверто говорить про цілі енергетичної ініціативи України з Вашингтоном:
«Ми ведемо переговори з американською компанією про передачу відповідної технології. Додам, що плани уряду були, перш за все, спрямовані на зменшення залежності України від імпорту газу з Росії».
Це вираження практичного і похвального прагнення до енергетичної незалежності України і забезпечення цінової переваги для українських споживачів. Його можна розглядати як український варіант заклику до американських консерваторів збільшити внутрішнє добування і зменшити об’єм імпорту, який під час виборчої компанії 2008 року був узагальнений в лозунгу Республіканської партії «Бури, бейбі, бури!».
В поєднанні зі здоровим діловим мисленням і врахуванням екологічних ризиків, така ініціатива, дійсно, є привабливою для України. Вона сама по собі не є антиросійською ініціативою, і насправді ТНК-ВР швидко подала заявку на спеціальний дозвіл на розробку українських родовищ сланцевого газу (перше пробне буріння очікується в першому кварталі цього року).
Спірні наміри США
Разом з тим, враховуючи історію американської політики, оцінка намірів Вашингтона - це вже зовсім інша справа. Чи будуть американські колеги Грищенка і Бойка - державний секретар Хіларі Клінтон і спеціальний посланець з питань енергетики в Євразії Річард Морнінгстар - так само мотивовані діловими можливостями і взаємними економічними вигодами? Чи вони будуть розглядати це як можливість спробувати загнати Україну «назад в резервацію» антиросійської енергетичної політики Америки? Слід мати на увазі, що пост, який займає Морнінгстар (і який представляв США при підписанні договору по проекту «Набукко»), є найголовнішим постом для здійснення саме такої політики. Він також був спеціальним радником президента Джорджа Буша з питань освоєння енергоресурсів Каспійського басейну, і на цій самій посаді він був головним американським прибічником трубопроводу Баку-Тбілісі-Джейхан. В цілому за словами Морнінгстара, точка зору США й надалі передбачає підтримку «всього Південного енергетичного коридору - ряду трубопроводів, які будуть потрібні для поставки кавказького і центральноазіатського газу в Європу через Туреччину». Судячи з усього, оголошене адміністрацією Обами «перезавантаження» відносин з Москвою не поширюється на сферу енергетики, в якій до цих пір переважає лінія Буш-Клінтон-Буш. Більше того, стурбованість Вашингтона з приводу Росії як постачальника енергоносіїв в Європу, очевидно, не поширюється на зростаючий прояв нео-османізму в Туреччині.
Одним словом, мотиви, цілі і можливості представників Києва у Вашингтоні полягають у забезпеченні переваг для України, не підриваючи при цьому головних відносин у сфері енергетики з Росією. Мотиви, цілі і можливості американських представників менш зрозумілі. Це зустріч, за якою варто поспостерігати.