Україна не повинна ставати на бік НАТО у питанні протиракетної оборони
На сьогоднішній день головне досягнення президентської адміністрації Віктора Януковича полягало в прийнятті Києвом позаблокового статусу. Відкинувши зусилля переможеного «помаранчевого» режиму втягнути Україну в антиросійський альянс НАТО всупереч волі більшості українців і тим самим перетворити Україну в дубинку Вашингтона, щоб бити Росію, президент Янукович заклав необхідну умову для того, щоб зробити Україну мостом між Сходом і Заходом, а не потенційним полем битви.
Слід відмітити, що подальші дії членів його адміністрації не завжди були в руслі основного досягнення президента Януковича, яке полягало в тому, що питання вступу України в НАТО було принципово знято з порядку дня. Американський Інститут в Україні висловлював стурбованість з приводу деяких ініціатив, які, судячи з усього, були покликані зберегти відкритим «прозахідний варіант» і створили у певних колах враження (будемо сподіватися, безпідставне), що Київ в якийсь невизначений момент у майбутньому може знову повернутися на перерваний «євроатлантичний» шлях. До них відносяться, наприклад, деякі кроки у сфері енергетичної політики України при міністрі закордонних справ Костянтині Грищенку і міністрі енергетики Юрію Бойку, зокрема, реверс нафтопроводу Одеса-Броди у зворотному «початковому» продиктиваному Вашингтоном напрямку в якості маршруту для кавказької нафти. Київ відмовився вийти з абсурдного, але небезпечного об’єднання ГУАМ (Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова) та стати спостерігачем (не членом) Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ), щоб збалансувати свою участь у програмі НАТО «Партнерство заради миру» та військових програмах і операціях НАТО. АІУ також висловлював стурбованість бездіяльністю Києва у світлі впливу Берліна, Варшави і Стокгольма (за підтримки Вашингтона і Брюсселя), який спрямовувався для формування «про-європейської» коаліції в Кишиневі. Простіше кажучи, в той час як президент Янукович заклав в цілому здорову орієнтацію України у сфері безпеки, рішення з конкретних політичних ініціатив не завжди відповідали цій орієнтації або навіть суперечили їй.
Саме з урахуванням цих обставин, АІУ висловлювався, що Києву необхідно звернути пильну увагу на свій наступний крок в тому напрямку, на якому може виникнути нова конфронтація між Вашингтоном і Москвою - в питанні протиракетної оборони. Парадоксально, але в світлі «перезавантаження» відносин з Росією, ініційованого президентом США Бараком Обамою, протиракетна оборона представлялась як можлива точка, яка сигналізувала про співпрацю між Росією і очолюваним США альянсом НАТО. На жаль антимосковських «яструбів» в США, у вересні 2009 р. президент Обама відмінив заплановане попередньою адміністрацією Джорджа Буша розгортання компонентів нібито оборонної системи в Польщі і Чехії, на яке Москва погрожувала відповісти націленням наступальних озброєнь на обидві майбутні приймаючі країни. Тоді, на саміті НАТО в листопаді 2010 р. у Лісабоні Північноатлантичний альянс запропонував Росії розвивати спільну систему оборони від потенційної загрози, що йде від «держав-ізгоїв», і на цю пропозицію Росія дала позитивну відповідь з деякими обмовками (але не взяла на себе тверді зобов’язання). При цьому, судячи з усього, потенційна точка конфронтації, здавалосья, була готова перетворитися у сферу співпраці між НАТО і Росією, «блокоцентричні» погляди на європейську безпеку повинні були бути передані за призначенням - в музей «холодної війни».
Логіка Вашингтона і підозри Москви
Надії на співпрацю дуже швидко наштовхнулися на перешкоди. В останні тижні, як і можна було передбачити, проблема звелася до неминучого запитання, хто контролює систему. Росіяни стверджують, що якщо «спільна» російсько-НАТОвська система буде по-справжньому спільною, то повинен бути і спільний контроль. Для НАТО це означає не лише те, що Москва матиме рівний голос при визначенні того, звідки виходять погрози (що безпосередньо призведе до розбіжностей з приводу можливостей і намірів Ірану), але й те, що Москва фактично матиме право вето на розгортання і (у випадку необхідності) застосування системи.
На магічній кулі не треба гадати, щоб зрозуміти, що НАТО ніколи не погодиться на такі умови. НАТО віддає перевагу варіанту роздільних, але "спільно працюючих" систем, при якому НАТО захищатиме територію своїх членів, а Москва, разом з тими країнами, які приймуть рішення працювати з нею над окремою системою, буде захищати їх території. Поверхнева логіка, що лежить в основі такого принципу, розвалюється через очевидний факт, що «співпраця» на такій основі дозволить НАТО просунутися в побудові системи, яку воно бажало мати з самого спочатку, надавши лиш словесні запевнення про те, що вона направлена на південь (ймовірно проти Ірану), а не на схід, насправді, проти російського ядерного потенціалу стримування.
У спробі знайти вихід з глухого кута Москва запропонувала «секторальну» концепцію, згідно з якою між НАТО і Росією будуть розподілені, географічно і технічно, сектори, в межах яких Москва буде нести відповідальність за перехоплення ракет, запущених через Росію в бік Європи, а НАТО - за перехоплення ракет, що летять через його територію у бік Росії. Очевидний намір Росії полягає в тому, щоб перехоплювачі НАТО не були спрямовані в бік Росії, особливо коли мова йде про протиракети корабельного базування, розміщені в Арктиці, звідки, принаймні теоретично, вони можуть збивати російські МБР, запущені в бік Сполучених Штатів. Звичайно, для НАТО це означатиме переуступку «кнопки» для захисту території НАТО російським командним центрам і є «неприйнятним за будь-яких умов» для Вашингтона: заступник держсекретаря Роуз Гетемюллер, глава делегації США на переговорах з питань контролю над озброєнням, заявила, що Президент Обама вирішив, що «НАТО буде захищати НАТО, і що для нас це рішення є остаточним».
За тінню обох сторін глухого кута, що вимальовується все більше, ховається майже повна відсутність у Москви довіри до намірів НАТО з питань, що виходять далеко за рамки питання протиракетної оборони, причому ці підозри не обмежуються тільки росіянами, але їх поділяють багато американців, у тому числі відомі консерватори. Справа в тому, що розглядаючи це питання через призму американської поведінки в період після закінчення холодної війни, включаючи розширення НАТО, війну 1999 року в Косово, підтримку «кольорових революцій» в колишньому СРСР, і, нарешті, напад на Південну Осетію в 2008 році улюбленого американського протеже на Кавказі Михаїла Саакашвілі, Москва зі зрозумілих причин скептично ставиться до запевнень НАТО про те, що запланована з його боку протиракетна система насправді не спрямована проти Росії. Як дотепно зауважив Дмитро Рогозін, посол Росії при НАТО, нещодавно призначений Президентом Дмитром Медвєдєвим у якості переговірника з боку Москви з питань протиракетної оборони: «Мисливці з НАТО запрошують російського ведмедя пополювати на кроликів. Але в руках у них чомусь рушниці на ведмедя». Враховуючи поведінку НАТО в минулому, росіяни змушені задавати питання, чому з боку НАТО так наполягають на створенні системи для захисту від іранської зброї, якої не існує, та існування якої Вашингтон обіцяв ніколи не допустити, ставлячи за мету оборону європейських країн, громадяни яких не просять, щоб їх обороняли; і при цьому клятвено запевняючи, що американці залишаються вразливими для російських ракет?
Хоча, можливо, занадто рано говорити, що епоха доброзичливих відносин, заснованих на програмі «перезавантаження» Обами, підходить до кінця, але є очевидним той факт, що запланованій операції загрожує зрив, якщо не буде знайдено компроміс у питанні контролю, і якщо НАТО відновить свої наполегливі зусилля щодо розгортання системи. Крім очікувань відновлення погроз з боку Москви про націлювання ракет на країни НАТО, в яких будуть розміщені його компоненти, Росія також оголосила про свою готовність пожертвувати самим важливим на сьогоднішній день досягненням у двосторонніх відносинах з США - нещодавно ратифікованим Договором СТАРТ (що обмежує американські та російські стратегічні наступальні озброєння), затвердження якого в Сенаті США у грудні 2010 року розглядалося як перемога президента Обами над супротивниками з числа республіканців.
Заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков припустив, що у разі неможливості знайти компроміс у питанні протиракетної оборони, Росія буде змушена не лише переглянути «доцільність» подальшого дотримання Договору СТАРТ, але також вжити ряд інших заходів «військово-технічного» характеру. Як сказав посол Рогозін: «Протиракетна оборона в Європі може бути або створена в союзі з Росією, або спрямована проти Росії". Після чого додав: «Третього не дано».
Вибір України
Саме в цих умовах Київ попередньо просигналізував про свою готовність взяти участь у програмі НАТО зі створення системи ПРО. Після зустрічі з міністром закордонних справ Грищенком, генеральний секретар НАТО в кінці минулого місяця Андерс Фог Расмуссен заявив: «Ми домовились почати консультації експертів з питання того, як Україна зможе брати участь у системі ПРО», - очевидно, маючи на увазі систему НАТО, а не Росії. Слід зазначити, що заява Расмуссена після зустрічі з міністром Грищенком мала місце одночасно з виступом колишнього міністра оборони Анатолія Гриценка («Наша Україна-Народна Самооборона»), в даний час голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, який заявив журналістам після зустрічі з п. Андерсом Фог Расмуссеном: «Ми [тобто, Україна і НАТО ] зацікавлені в участі у створенні спільної системи протиракетної оборони, розвитку наших технологій і створенні за рахунок цього нових робочих місць. На мій погляд, у нас є більше підстав для прямого співробітництва [з НАТО], ніж у багатьох з двох десятків євроатлантичних партнерів». Пан Гриценко - в минулому відповідальний у «помаранчевих» за «євроатлантичну» інтеграцію і вступ України в НАТО, додав, що Україна близька до того, щоб зробити «євроатлантичний вибір» у питанні озброєнь, який, на його думку, повинен бути більше орієнтований на розвиток оборонної промисловості у співпраці з країнами НАТО і на перехід українських збройних сил на нову систему озброєнь, «орієнтовану не лише на Російську Федерацію».
На даному етапі важко сказати, чи є сигнали Києва наслідком дрейфу чи цілеспрямованими зусиллями, щоб зробити крок у західному напрямку. Але якщо тема ПРО приведе до нової конфронтації між Росією і НАТО (чого, сподіваюсь, не станеться), то повертатись до своєї «помаранчевої» ролі західного плацдарму проти Росії буде не в інтересах України. Відповідно, Києву слід чітко дати зрозуміти, що будь-яка участь в системі протиракетної оборони може здійснюватися лише в рамках дійсно збалансованої, єдиної системи, про яку домовляться НАТО і Росія; і що Україна не буде брати участь виключно в НАТОвській системі, яка не включає Росію.
Для досягнення цього, а також щоб не допустити відновлення конфронтації по лінії Схід-Захід, яка може мати лише негативні наслідки для України, всі члени адміністрації Януковича, зокрема, міністр закордонних справ Грищенко, повинні зробити своїм основним пріоритетом роботу в тісному контакті зі своїми колегами в Росії, з тим щоб перетворити протиракетну оборону у сферу співпраці Росія-НАТО в області безпеки, а не нового протистояння. Якщо такі зусилля будуть невдалими, Київ повинен дати чітко зрозуміти НАТО, що з його боку участі не буде. Україна не може собі дозволити того, що б виглядало як прагнення до участі в системі протиракетної оборони НАТО, спрямованої проти Росії, оскільки деякі спостерігачі підозрюють, що саме це є скритою ціллю очевидної одержимості Вашингтона сумнівною ініціативою, яку він ніяк не може залишити в минулому. Такі дії серйозно підірвали б головний успіх політики президента Януковича на сьогоднішній день.