Основні питання, які стоять перед Україною у 2011 році
Дана стаття пропонує аналіз п’яти важливих питань, які стоять перед Україною на початку другого року правління адміністрації Януковича:
1) курс на економічні реформи та розвиток «трансформаційного» потенціалу сільського господарства України;
2) Україна та виклики ісламського активізму у Криму;
3) захист національних інтересів України у Молдові та Придністров’ї;
4) досягнення «національної згоди» щодо вживання російської та української мов;
5) зацікавленість України уникати «пастки» військових альянсів.
Існує чимало й інших питань, які стоять перед Україною і за своєю нагальністю можуть бути й важливішими. До них належать відносини з Росією, стан української демократії, заходи з викорінення або, принаймні, радикального зменшення корупції, політика щодо транзиту енергоносіїв через Україну (та по дну Чорного моря) та демографічна криза в Україні.
АІУ висвітлював або найближчим часом висвітлюватиме всі ці питання.
У цій статті ми хотіли розглянути питання, які деколи залишаються поза увагою або невірно тлумачаться, проте є життєво важливими для національних інтересів України.
I Українська економіка: «трансформаційний» потенціал сільського господарства
У 2010 р. Україна домоглася позитивного росту економіки (4,5%) після жахливого спаду (15%) у 2009 р. Це відбулося за рахунок відновлення експортних галузей (металопродукція, крупи), занепад яких у 2008-9 рр.. призвів до спаду 2009 р.
Незважаючи на те, що (помірне) зростання української економіки є позитивним явищем, воно далеке від темпів росту ВВП докризового рівня і пояснюється здебільшого ефектами порівнянь статистики. Країна залишатиметься залежною від зовнішніх економічних потрясінь, допоки уряд не буде впроваджувати реформи, спрямовані на фінансову стабілізацію, диверсифікацію економіки та залучення додаткових прямих іноземних інвестицій.
У 2010 р. уряд запустив амбітну програму реформ. Крім того, Міжнародний валютний фонд, який відновив кредитування у липні минулого року, поставив вимогу про виконання власної програми реформ. Здійснювані реформи підкреслюють важливість фінансової стабілізації як перший крок на шляху економічних перетворень країни.
Україна у своїй співпраці з МВФ у лютому 2011 р. наштовхнулася на щось схоже на «асфальтовий гребінь», коли сторони під час візиту до Києва місії МВФ, що здійснювався «для перегляду програми», не змогли досягнути порозуміння щодо виділення Україні третього траншу. МВФ стурбований і хоче бачити прогрес у прийнятті важливої пенсійної реформи вже до березня цього року, а також вживанні заходів для компенсації надто сповільненого переходу на підвищені газові тарифи для вітчизняних споживачів. Через важливість кредитування МВФ для того, щоб уряд міг брати позики на міжнародних ринках капіталу за помірними відсотковими ставками, а також через відсутність впливових виборчих чинників можна очікувати, що уряд виконає вимоги МВФ для отримання третього траншу.
При цьому Київ добре усвідомлює, яку потенціальну політичну ціну може мати виконання вимоги МВФ з неперевищення фінансового дефіциту 3,5% ВВП. Час покаже, якою буде воля уряду по впровадженню жорстких реформ, коли політична ціна почне зростати.
2. Прогноз
МВФ і Світовий банк прогнозують продовження помірного зростання української економіки в 2011 р. (3,5-4%) та 2012 р. (5%) з інфляцією на рівні приблизно 12%. Можна очікувати значного росту в металургії через активізацію будівельних проектів у зв’язку з підготовкою до проведення чемпіонату Європи 2012 в Україні і Польщі, а також у зв’язку з відновленням ринків експорту.
Проте важливішим питанням для України залишається успішне трансформування економіки на повністю нову основу, для того щоб ліквідувати або, принаймні, зменшити її залежність від зовнішніх потрясінь. Реформи, здійснювані до цих пір, мали життєво важливу, хоча й обмежену, ціль фінансової стабілізації.
Коли цього буде досягнуто, уряд повинен зосередитися на покращенні клімату для ведення бізнесу і підвищенні довіри інвесторів. Це означає протидію корупції, яка потягне за собою боротьбу з потужними впливовими інтересами. Час покаже, чи матиме уряд витримку і сили для дотримання курсу реформ.
3. Як це бачить АІУ
Фредрік Еріксон, директор Європейського центру міжнародної політекономії (зі штаб-квартирою в Брюсселі), назвав економічні реформи Віктора Януковича «трансформаційними» і додав, що «незабаром він може стати провідним економічним лібералізатором Європи». Поживемо-побачимо. У грудні минулого року уряд вже відступив при прийнятті податкового кодексу перед лицем небезпеки масових демонстрацій.
Більше того, під час президентської кампанії 2010 р. Янукович прийняв лінію популістів, виступаючи проти пенсійної реформи і підвищених тарифів на паливо комунально-побутового призначення - що не дозволяє бачити в ньому послідовного економічного ліберала. Незважаючи на те, що він як президент обрав псевдоліберальний шлях, можна з легкістю уявити, що його адміністрація може відступити від реформ, якщо політична ціна таких реформ виявиться зависокою.
У будь-якому разі, як зазначено вище, реформи, здійснювані на даний час, спрямовані на фінансову стабільність. Проте вони самі по собі не будуть «трансформаційними» (словами п. Еріксона). Якщо Київ прагне (і повинен прагнути) перетворень, то, на наш погляд, їх потрібно шукати у реформах щодо земель сільськогосподарського призначення.
У світі спостерігається різкий ріст цін на сільськогосподарську продукцію, що за прогнозами багатьох експертів стане довгостроковою тенденцією у зв’язку із збільшенням кількості населення, зменшенням посівних площ по всьому світу та зміною харчових потреб зростаючого середнього класу в Азії, з-поміж інших чинників. А тим часом, Україна володіє 25% світових запасів чорноземів (більша частина яких недовикористовується) і має потенціал стати Саудівською Аравією щодо сільськогосподарської продукції.
Джеймс Мортон, засновник і директор СІМ Інвестмент (Лондон) нещодавно заявив, що якби Україна прийняла правильні закони про використання і право власності на землі сільськогосподарського призначення, «ВВП України на душу населення дуже швидко подвоїлося б».
Це, дійсно, була б «трансформаційна» зміна. Ключем для досягнення такого результату є прийняття закону з реформування власності на землі сільськогосподарського призначення. В ідеалі за новими положеннями сільськогосподарські землі можна було б брати в довгострокову оренду, щоб в іноземних і вітчизняних інвесторів був стимул вкладати кошти в будівництво зернових елеваторів, нових систем зрошування тощо. Якщо Україна буде перешкоджати радикальним реформам у цій сфері, Україна втратить свій шанс. Реформування ринку земель сільськогосподарського призначення повинно стати чи не найважливішим пріоритетом уряду.
II Ісламський активізм у Криму
1. Історична довідка
Історія Криму і, зокрема, кримських татар довга, складна, і щодо неї з політичних причин мали місце спотворення фактів. На заході масова радянська депортація кримських татар за звинуваченнями у співпраці з німецькими окупантами виставляється не лише як приклад огульних комуністичних репресій, але й як частина тривалих переслідувань «корінного населення Криму» з часу приєднання регіону до Російської імперії у 1783 р.
Ці однобокі пропагандистські погляди не враховують того, що православні слов’яни були більшістю корінного населення Криму навіть за Кримського ханства, коли вони були підневільними зиммі своїх мусульманських господарів. За часів Кримського ханства півострів був великим центром работоргівлі, в якому до продажу пропонувався «врожай степу» - численні українці, росіяни, поляки та інші християни, яких татари захоплювали під час своїх набігів і відправляли з Феодосії (Каффи) та інших кримських портів в інші частини Османської імперії.
Сучасний опис Криму як однозначно татарської і мусульманської одиниці (наприклад, Кримська народна республіка 1917-18 рр.) повинен розглядатися як спроба відновити панування ісламської умми («спільноти» або «нації») над християнськими кафірами (невірними).
Беручи до уваги підтримку західними впливовими центрами інших рухів, які прагнуть «лібералізуватись» у православних країнах, наприклад, боснійських мусульман, албанців (Косово), Санджаку у Сербії та чеченців в Росії, такі описи українська влада повинна розглядати з підозрою. У вказаних випадках те, що починалося як підтримувана Заходом мирна кампанія, нібито, спрямована на забезпечення світських демократичних прав мусульманської спільноти, з часом перетворюється на насильницький джихад, спрямований на встановлення мусульманського домінування.
Зокрема, вимога Меджлiсу кримськотатарського народу—кримськотатарський національний орган—представляти право кримських татар на «національно-державне самовизначення на своїй національній території» слід розуміти як створення держави-в-державі та як ціль, що несумісна з законною владою в Україні і Автономній Республіці Крим.
2. Прогноз
На даний момент кримськотатарський активізм не представляє собою великої небезпеки для української національної єдності та внутрішньої стабільності. Проте якщо залишити ситуацію напризволяще, то в Криму та Україні загалом справи можуть піти шляхом ісламського активізму інших регіонів.
Під прикриттям «громадянських прав» та «демократії» та за підтримки Західних і мусульманських країн, особливо Туреччини, цілком ймовірно, що вже протягом декількох років Україна і Автономна Республіка Крим будуть отримувати вимоги реалізувати кримськотатарське «право на самовизначення» та визнати Меджліс як «суверенну» структуру з погрозами джихадського насильства, якщо такі вимоги не будуть виконані.
Також можна очікувати, що такі вимоги збігатимуться в часі зі зростаючою ісламською самосвідомістю кримськотатарської спільноти, в тому числі усвідомленням права встановити закони шаріату для своїх членів. Наприклад, Державний департамент США вже охарактеризував заборону українського уряду фотографуватися на паспорт у шапці чи будь-якому іншому головному уборі як порушення прав людини. Це стало проблемою, коли одна кримськотатарська жінка наполягала, щоб сфотографуватися на паспорт у хіджабі.
Більші наслідки зростаючої ісламської ідентичності можна розгледіти в зусиллях Хізб ут-Тахрір, міжнародної ісламської партії, отримати підтримку українських мусульман на відновлення (нібито, мирним шляхом) всесвітнього ісламського халіфату (Khilafah), частиною якого було Кримське ханство.
Як у 2009 р. заявив український підрозділ Хізб ут-Тахрір: «Метою Хізб ут-Тахрір є відновлення ісламського способу життя шляхом створення ісламської держави халіфат, яка правитиме за законами ісламу [тобто, шаріату] і передасть всьому людству «запрошення» (da'wah) ісламу». Такі настрої будуть посилюватися, якщо їх не стримувати.
3. Як це бачить АІУ
Не слід створювати будь-яких перешкод для громадянських законних прав кримських татар як рівних громадян України та Автономної Республіки Крим, в тому числі щодо вживання рідної мови (у школах та засобах масової інформації), носіння традиційного одягу (на побутовому рівні), відправлення релігійних обрядів (проте не агітації за введення шаріату) та відновлення власності згідно з законом.
Однак ані Україні, ані Автономній Республіці Крим не слід у будь-якому сенсі визнавати дану групу як суверенну спільноту з правом на самовизначення. Діяльність та фінансові справи Меджлісу та інших ісламських організацій і їх лідерів повинні постійно ретельно контролювати відповідні національні і республіканські органи, особливо на виявлення зв’язків з урядами та недержавними організаціями західних країн, урядами мусульманських країн та міжнародними ісламськими угрупуваннями такими як Хізб ут-Тахрір. Діяльність, яка здійснюється з порушеннями діючого законодавства, повинна бути припинена, а організації, що його порушують, за необхідності повинні бути ліквідовані.
III Молдова і Придністров’я
1. Історична довідка
Як описував АІУ у січні 2011 р., Київ втратив можливість сприяти формуванню нового уряду в Молдові після виборів у листопаді 2010 р. і протидіяти активним зусиллям Польщі, Швеції і Німеччини, спрямованими на створення «про-європейської» коаліції.
В результаті маємо недієздатну коаліцію, неспроможну обрати президента, і продовження політичної безвиході, яке триває вже протягом двох років. Гірше того, бездіяльність Києва дає можливість екстремістським молдовським націоналістам проштовхувати свою програму «прорумунського іредентизму», який загрожує інтересам та територіальній цілісності України. Ця програма отримала нову підтримку Вашингтона, висловлену у лютневій доповіді республіканської партії Сенату, яка закликає Придністров’я підпорядкуватись Кишиневу.
2. Прогноз
Якщо і допоки Київ не займе більш проактивну позицію щодо подій на своєму південно-західному кордоні, нестабільність і потенціал для заворушень лише зростатиме.
3. Як це бачить АІУ
Як пише АІУ у своїй доповіді, основними інтересами України на її південно-західному кордоні є збереження на невизначений час існуючого статус-кво у Придністров’ї, стимулювання рівновіддаленості Молдови від Заходу і Росії і більш ефективна протидія румунській націоналістичній агітації в Кишиневі з характерною для неї програмою іредентизму стосовно України.
Києву слід прагнути припинити іноземне втручання у внутрішню політику Молдови, яка чітко націлена на результат, сприятливий для Румунії і відтак згубний для України.
Київ повинен зробити активні кроки, щоб не допустити будь-яких ілюзій у Вашингтоні, Бухаресті та Брюсселі про те, що питання про статус Придністров’я можна вирішити без згоди України і без згоди Росії. Крім того, Київ повинен проявити ініціативу в питаннях встановлення цін на газ, продажу зерна та транспортних домовленостей між Україною і Молдовою, а також Україною і Придністров’ям. Україна також повинна розглянути можливість власної дипломатичної пропозиції про врегулювання Придністровського питання шляхом переговорів, які б базувалися не на примушуванні і чиненні тиску на Тирасполь підпорядкуватися правлінню Кишинева.
IV Статус російської мови в Україні
1. Історична довідка
У своїй передвиборчій програмі 2010 р., як і в попередніх президентських кампаніях, Віктор Янукович обіцяв надати російській мові статус другої державної нарівні з українською. Минулого року Верховна Рада прийняла закон, що дозволяє використання російської чи іншої «регіональної» мови у діловодстві, у разі якщо носіями такої мови є більш ніж 10% населення регіону. Крім того, Законом передбачається 20% частка теле- та радіо-простору для російськомовних програм, а також свобода вибору між російською чи українською мовами для студентів та рекламодавців.
Виглядає, що новий закон, впровадження якого хоч і відбувається повільно і неоднозначно, є позитивним рішенням для населення, що проживає у регіонах, де російська є найбільш поширеною, а в багатьох випадках - чи не єдиною, мовою загального вжитку. Закон не суперечить статті 10 Конституції, яка визначає: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». І хоч він вже викликав обурення тих, хто вважає його першим кроком до скасування української як єдиної державної мови та загрозою самому існуванню мови, це є далеким від дійсності і не виконує передвиборчих зобов’язань, взятих на себе Президентом Януковичем.
2. Прогноз
Хоча закон 2010 року є демократичним жестом в бік російськомовних регіонів України, він становить проблему для України загалом.
По-перше, збільшення вживання російської мови виключно як «регіональної» мови «національних меншин» є абсурдним: велика частина, а то й більшість російськомовних громадян України вважають себе не етнічними росіянами, а українцями.
По-друге, збільшення вживання російської виключно як регіональної чи мови «меншин» збільшує перспективу розповсюдження так званого «паралельного монолінгвізму», коли носії української чи російської - а можливо, наприклад, румунської чи татарської,- надають перевагу виключно одній мові. Такий чинник, у поєднанні зі зростаючою тенденцією молодих українців відмовлятися від вивчення російської, може призвести до ще більшого розколу, такого як ми спостерігаємо між носіями французької мови, з однієї сторони, та фламандської - з іншої, у Бельгії.
3. Як це бачить АІУ
Президент Янукович повинен виконати обіцянку і надати російській статус другої державної мови нарівні з українською. Юридичні чи технічні труднощі не виправдовують бездіяльності. Найкращим виходом було б усім російськомовним громадянам вивчити досконало українську, а україномовним - російську мову.
Це поклало б край націоналістичній ідеї, яка з підозрою трактує російську як мову «меншин» чи, більш того, «іноземну» мову. Надання статусу державної російській мові - необхідність для збалансованої політики, що в змозі привести до «національної згоди» у мовному питанні, завдяки чому громадяни, які проживають у різних регіонах України, чесно намагатимуться досягти вершин в оволодінні «іншою» державною мовою - тією, якою вони до того не розмовляли зовсім або якою володіли недостатньо, щоб відчувати себе комфортно.
Така політика не лише посприяє ще більшому об’єднанню не на словах двомовної України, але й зміцнить її позицію як містка між колишнім Радянським Союзом та рештою країн Європи.
V Україна і НАТО
1. Історична довідка
Чимало води збігло з того часу, як український уряд відмовився від членства в НАТО, надавши перевагу позаблоковому статусу. Вчинивши так, Київ посприяв значному прогресу у зближенні Сходу і Заходу - саме того, чого потребувала Європа з часу падіння Берлінської стіни, - і поклав край зусиллям, спрямованим на стратегічне оточення Росії. Таке зближення набуло форми (початкових) зусиль Франції, Німеччини та Росії зі створення нової зони безпеки та економічного співробітництва в Європі (поза НАТО), прискорило здійснення Німеччиною капітальних інвестицій в Росію та значно покращило російсько-польські відносини.
Тим часом, НАТО, судячи з усього, сіло на мілину в Афганістані, оскільки спроби принести демократію і сучасні реалії в мусульманські країни, при цьому будучи під прицілом, здаються зайвими з огляду на нещодавні події в Єгипті, Тунісі та інших країнах Близького Сходу та Північної Африки. Зі справжньою демократією під боком у Північній Африці, США не впевнені, що їм подобається побачене. Якщо завершиться тим, що нові арабські режими відмовляться від Кемп-Девіда і боротьби з тероризмом, США можуть пожаліти про свою демократичну кампанію, а НАТО може опинитися фатально скомпрометованим і позбавленим будь-яких підстав для існування.
Перед лицем небезпеки втрати позиції Америки в арабському світі та зростаючої загрози з боку Китаю її військовому домінуванню у Східній Азії, вже і без того анахронічне НАТО цілком може стати занадто коштовним пережитком.
2. Прогноз
Поряд з тим, що НАТО стверджує, що поважає вибір Україною позаблокового статусу, Альянс не перестає наголошувати, що можливість членства залишається відкритою. За словами НАТО, незважаючи на те, що «діючий уряд не намагається» приєднатися, це «ніяк практично не вплинуло» на відносини України з Альянсом (навіщо тоді вступати взагалі?). Зрозуміло, що НАТО хоче залишити собі можливість стратегічного оточення Росії (це єдине для чого йому потрібна Україна) і чекає, поки закінчиться термін президентства Віктора Януковича.
Тим часом, Україна, нібито, з задоволенням співпрацює з НАТО: в листопаді минулого року Україна брала участь в операції НАТО «Активні зусилля»; 2 лютого 2011 р. Київ оголосив, що стане місцем проведення серії міжнародних навчань за участю Сполучених Штатів та інших країн, включаючи Росію.
Залучення Росії є мудрим кроком. Якщо Україна вважає, що дійсно має продовжувати гру з НАТО, вона повинна робити це в такий спосіб, щоб між нею і Москвою не виникло жодної прогалини. Вісь Київ-Москва життєво необхідна для стратегічної та економічної стабільності (в тому числі енергетичної безпеки) в Європі та економічного процвітання і національної згоди в Україні. Саме вона є основою для згоди в Європі після «холодної» війни, яка здавалася такою досяжною після падіння Берлінської стіни, але зовсім скоро стала недосяжною через приречене на невдачу прагнення Вашингтона до глобального стратегічного панування.
Отже, у 2011 р. можна очікувати, що НАТО продовжуватиме спокушати Київ вступити в Альянс, а Київ, дотримуючись своєї «багатовекторної» зовнішньої політики, продовжуватиме скромно підігрувати, що не принесе будь-якого остаточного результату.
3. Як це бачить АІУ
Януковичу слід покласти край всій неоднозначності у відносинах Києва з НАТО. Він повинен наполягти, щоб НАТО відкликало свого листа, виданого на Бухарестському саміті у 2008 р., в якому воно пропонує Україні вживати заходів на шляху до членства.
Якщо Україна вважає, що повинна продовжувати співпрацю з НАТО, відкликання Бухарестського листа принаймні дозволило б продовжувати таку співпрацю без будь-якого підтексту про те, що Київ може захотіти переглянути питання членства. Крім того, Київ повинен збалансувати співпрацю з Атлантичним альянсом, подавши заявку на отримання статусу спостерігача в Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ) (зі штаб-квартирою в Москві).
Києву потрібно мати дуже чітку і непохитну позицію для Заходу щодо питання НАТО. Нещодавні європейські і світові події свідчать про мудрість рішення України про відмову від членства в Альянсі: Україна, зіскочивши з неминуче аварійного поїзда НАТО, відкрила шлях до згоди великої Європи, яка відповідає її національним інтересам.
Як не крути, прагнення США до глобального стратегічного панування губиться у світі розчарувань; банкрутство фінансової системи навряд чи покращує становище. Чи зменшать витрати США (що їм слід зробити) чи будуть шукати інші легкі мішені, щоб продемонструвати світові (і не в останню чергу, собі), що вони й надалі залишаються державою, з якою потрібно рахуватися? Якщо оберуть другий шлях, Вашингтон може відновити зусилля, щоб перетягнути Україну на свій бік в якості дубинки для Росії. Це доля, якої Україні слід уникати для власного ж блага. Тим самим вона також зробила б дуже велику послугу Сполученим Штатам, оскільки нам вкрай потрібно відучитися від нав’язливих і руйнівних переживань за інші країни.