НАТО і політики України: час для політичної відповідальності

Політики, які обіцяють виборцям одне до виборів і поводять себе інакше після того, як приходять до влади, є проблемою, яка, на жаль, поширена у всіх демократичних країнах. Чи то в такій розвинутій республіці, як Сполучені Штати, чи у такій відносно новій, як Україна, партії і політики повинні перебувати під постійним і пильним наглядом з боку преси і народу, а також під контролем своїх політичних опонентів на предмет виявлення розбіжностей між тим, що вони говорять, що роблять і що можуть зробити.

У жодній зі сфер такий контроль не є настільки актуальним, ніж у тій, що стосується питань війни, миру та національної безпеки. Піч час президентських виборів у США у 1916 році демократ Вудро Вільсон був переобраний на другий термін, перемігши з мінімальною перевагою кандидата від Республіканської партії Чарльза Еванса Х’юза, значною мірою завдяки популярному гаслу своєї кампанії «Він вберіг нас від війни». У час, коли американська громадськість з жахом думала про перспективу участі у кривавій бійні, яка охопила все покоління європейської молоді, Вільсон зумів виставити Х’юзову пропаганду посилення військової готовності як агітацію до війни. Однак повернувшись до Білого дому, Вільсон продовжував свій курс, який був зміщений у бік Англії і майже приречений на неспроможність Америки зберегти те, що стало чисто формальним нейтралітетом.

І хоч ніхто не говорить про те, що вступ України до НАТО безпосередньо зараз пов’заний з такими ж серйозними наслідками як вступ США у те, що тоді називали «війною за завершення усіх війн», його значення як для України, так і для США не варто. Незважаючи на те, що про НАТО часто говорять загалом як про частину «євроатлантичного курсу» України, НАТО - це військовий альянс, членство в якому не можна відокремити від фундаментальних питань про силові відносини, а їх значення може набути серйозних і непередбачуваних розмірів в момент кризи у майбутньому. Тому не лише виборці в Україні, але й громадяни інших країн НАТО, в тому числі Сполучених Штатів, мають не лише право, але й обов’язок вимагати від політиків чесного розголошення своїх намірів.

Вибори та засоби масової інформації в Україні

Україна є молодою і знаходиться ще досить далеко до консолідованої демократії. Тричі у країні проводилися вибори, які були визнані «вільними і демократичними» такими міжнародними організаціями як Організація з безпеки і співробітництва в Європі та Рада Європи. Одні вибори привели Віктора Ющенка до президентства (грудень 2004 р.), двоє інших виграла Партія регіонів (березень 2006 р. і вересень 2007 р.). Україна також має плюралістичні та дієві засоби масової інформації.

Ці два чинники - вільні вибори і плюралізм ЗМІ - є початком торування шляху до демократії. Однак вони ведуть Україну лише до певної межі. Необхідним чинником будь-якої демократії є взаємодія між виборцями (громадянами) і політиками чи то через політичні партії, чи через чиновників. По суті, така взаємодія у консолідованій демократії виливається у «контракт» між представниками народу і виборцями. Громадянське суспільство і ЗМІ відіграють важливу роль у забезпеченні цієї взаємодії, адже більшість виборців бачить своїх політиків лише через засоби масової інформації.

Стержнем цього «контракту» між виборцями і політичними представниками є відповідальність обраних політиків перед тими, хто довірив їм владу. Політики, обрані членами парламенту чи президентами країн, несуть відповідальність перед виборцями та своєю політичною партією і мають вищий обов’язок дбати про національні інтереси. Безперечно, такий обов’язок, у першу чергу, базується на чесності та порядності обраних осіб, але через призму особистого він пронизує громадянську та соціальну площину.

Без відповідальності і підзвітності обраних політиків - демократія є лише фасадом, або у термінах політології - просто «виборною демократією». Тобто політики прислухаються до виборців лише під час виборчої кампанії, ігноруючи їх у періоди між виборами. У «виборних демократіях» програми партій або кандидатів у президенти після їх приходу до влади ігноруються. Політики, які не відчувають відповідальності перед виборцями, та, як свідчать результати опитувань, не цікавляться громадською думкою, політики, які не бояться кримінальних звинувачень через корумпованість системи права, зневажливо відноситимуться до виборців, будуть цинічними та незацікавленими у виконанні своїх передвиборчих обіцянок.

Українські політики та програми у сфері зовнішньої політики

Розбіжність між тим, що українські політики підтримують у своїх програмах під час виборчої кампанії, і тим, що вони відстоюють насправді, найбільш очевидна у зовнішній та оборонній політиці. Надто часто здається, що українські політики не бажають бути повністю відвертими з виборцями і не розголошують своїх справжніх намірів щодо політики, яку вони здійснюватимуть після приходу до влади.

І що важливо, що протягом майже двох десятиліть української незалежності жодна політична партія чи кандидат у президенти України у своїй виборчій платформі не проголошували членство у НАТО своєю ціллю. (Див. Додаток) Отже, ті політики, які почали підтримувати членство в НАТО після приходу до влади, роблять це без будь-яких повноважень від своїх виборців.

На своїй зустрічі у червні 2009 р. Громадська Ліга Україна-НАТО (організація, що виступає на підтримку членства в НАТО) висловила невдоволення тим фактом, що українські політики ухиляються від питання НАТО через побоювання втратити популярність. Тому Ліга планує проаналізувати питання щодо членства в НАТО у програмах усіх кандидатів у президенти під час виборів, що відбудуться у січні 2010 р. Незважаючи на те, що погляд АІУ щодо приєднання України до НАТО відрізняється від погляду Громадської Ліги, АІУ повністю погоджується з її оцінкою поведінки українських політиків.

Кандидати у президенти

Балотуючись на другий термін під час президентських виборів 1999 р., Леонід Кучма висловлювався на підтримку «проукраїнської» зовнішньої політики. Крім того, Л.Кучма підтримував «позаблоковий статус України і стабільне партнерство з усіма демократичними країнами світу». НАТО не згадувалося взагалі, і друга передвиборча платформа Л.Кучми просувала «побудову ефективної системи європейської безпеки і приведення національного законодавства у відповідність до світових і європейських стандартів…». Єдиною країною, виділеною як «стратегічний партнер» України, була Росія. Опоненти Л.Кучми під час виборів 1999 р. виступали проти приєднання України до НАТО і зосереджували свої наміри на інтеграції з Росією та СНД.

На президентських виборах 2004 р. боролися два головні кандидати: Віктор Ющенко і Віктор Янукович. У процесі виборчої кампанії західні ЗМІ зображали першого як «прозахідного», а другого як «проросійського» кандидата. Але передвиборча платформа жодного з кандидатів не містила положень щодо НАТО, які б підводили до висновку, вочевидь пов’язаного з іншими чинниками. «Помаранчева» коаліція, яка прийшла до влади у січні 2005 р. після інавгурації В.Ющенка, та у березні 2006 р., коли три «помаранчеві» політичні сили (Наша Україна, Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) та Соціалістична партія) сформували уряд, ніколи не мала єдиної думки з питання щодо членства в НАТО. Соціалісти, які підтримували В.Ющенка у другому та повторному другому турі під час виборів 2004 р., завжди виступали проти членства в НАТО. БЮТ також завжди займав невиразну, можна сказати, опортуністичну позицію з цього питання.

У програмі В.Ющенка «Десять кроків назустріч людям», яка була представлена Центральній виборчій комісії у липні 2004 р., зовнішня і оборонна політика згадується лише у «10-у кроці» - у кінці списку. Під заголовком «Проводити зовнішню політику в інтересах народу України» програма відображає аморфність зовнішньої політики В.Ющенка, і у цьому сенсі нагадує програму Л.Кучми 1999 р. у прагненні здійснювати «проукраїнську» зовнішню політику. (Дійсно, напрошується питання, навіщо будь-якому президенту України проводити не «проукраїнську» зовнішню політику.)

Програма В.Ющенка за 2004 р. взагалі не згадує НАТО або навіть ЄС у жодному контексті. Натомість, зовнішня політика України, як заявляє В.Ющенко, буде «чесною, прозорою, послідовною та економічно вигідною». Він вказує на важливість іноземних інвестицій, необхідність для України дотримуватись своїх міжнародних зобов’язань, одночасно захищаючи свої національні інтереси. Єдиними країнами, що згадуються у «Десяти кроках» В.Ющенка та його 14 проектах указів, виданих восени того ж року, є Росія та Білорусь. «Проамериканський» кандидат у президенти не проголошує США «стратегічним партнером» України.

Той факт, що В.Ющенко обійшов питання НАТО у своїй передвиборчій програмі 2004 р., може підвести лише до одного висновку: зі вступом на посаду він не отримав доручення виборців займатись питанням приєднання України до НАТО. З українськими виборцями президент ніколи не радився з приводу того, чи згодні вони з його післявиборчою зміною на користь яскраво вираженої пронатовської позиції. Рівень громадської підтримки членства України в НАТО впродовж перебування В.Ющенка на посаді президента залишався стабільним, не перевищуючи 20-25% і не збільшуючись пропорційно до посилення «ющенківської» пронатовської політики.

У своїй передвиборчій програмі 2004 р. В.Янукович - що не дивно - не згадує НАТО, однак йде далі, ніж В.Ющенко, підтримуючи участь України у регіональних та інтеграційних процесах та «євроінтеграцію України». Його програма у сфері зовнішньої політики мало відрізняється від програми В.Ющенка, оголюючи хибність заяв західних ЗМІ про двох головних кандидатів як «прозахідного» та «проросійського». Обидва кандидати виділяють лише Росію як «стратегічного партнера» України.

В.Янукович був більш чесним, ніж В.Ющенко у своїй виборчій кампанії 2004 р. Адже у липні 2002 р. президент Л.Кучма проголосив стратегічний курс України на вступ до НАТО, який для уряду, очолюваного прем’єр-міністром В.Януковичем, залишався офіційною політикою протягом періоду з листопада 2002 р. по січень 2005 р. За конституцією 1996 р., що діяла на той час, уряд був під юрисдикцією президента. Тому В.Янукович - на відміну від В.Ющенка - говорив про «євроінтеграцію» України, дипломатично не згадуючи про НАТО.

Політичні партії та виборчі блоки: лівоцентристи

Парламентські вибори у березні 1998 р. де факто започаткували багатопартійну систему в Україні. Лівоцентристи брали участь у виборах у складі блоку «За правду, за народ, за Україну!», у той час як Комуністична та Прогресивно-соціалістична партії змагалися самостійно. Три програми мало відрізнялися між собою, їх об’єднував сильний акцент на тісних відносинах з Росією, підтримка інтеграції в СНД та опозиція до приєднання до НАТО.

Пропрезидентські центристські партії, такі як Народно-демократична партія (НДП), традиційно підтримували багатовекторну зовнішню політику України. Під час виборів 1998 р. НДП підтримувала багатовекторність, бажаючи добрих відносин з Росією і одночасно участі у новостворюваній колективній системі безпеки НАТО. НДП обійшла суперечність того, як один вектор (добрі відносини з Росією) може бути підірваний іншим (членством в НАТО). Народний Рух України (Рух) не вважав за потрібне будь-яким чином згадати НАТО. Натомість, Рух закликав Україну до інтеграції в Європу. Рух став однією з головних політичних партій в Нашій Україні В.Ющенка, створеній через три роки.

На парламентських виборах у березні 2002 р. пропрезидентський виборчий блок «За єдину Україну» (ЗаЄдУ) об’єднав п’ять центристських партій, включаючи Партію регіонів. ЗаЄдУ описував Україну як «європейську державу», проте ніколи не згадував НАТО чи навіть ЄС. Однак всього через два місяці після виборів президент Л.Кучма оголосив про намір України стати членом НАТО, що було закріплено в липневому указі, який був кроком у сфері зовнішньої політики, що не ґрунтувався на дорученні українських виборців, що у березні того року отримали програму ЗаЄдУ без будь-якої згадки про НАТО.

Програма ЗаЄдУ 2002 р. підтримувала Україну як «центр регіональної економічної інтеграції». За стандартною практикою єдиною країною, що згадувалася у програмі, була Росія, з якою Україна мала розвивати всесторонні зв’язки. Через два роки після терористичного нападу 11 вересня програма підтримала «участь України у боротьбі міжнародної коаліції проти тероризму». У 2003 р. Президент Л.Кучма та «проросійський» уряд В.Януковича надіслав в Ірак на підтримку сил очолюваної США коаліції третій за величиною військовий контингент, який «прозахідний» президент В.Ющенко через два роки відкликав.

Ще одна пропрезидентська політична сила на виборах 2002 р. - Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(О)) - описувала цілі зовнішньої політики як зміцнення суверенітету України та активну участь України в міжнародних справах, в тому числі вступ до міжнародних та європейських організацій. СДПУ(О) виділяла Росію для розвитку добрих відносин на основі рівного партнерства та взаємовигідних зв’язків. СДПУ(О) підтримувала ідею створення всеєвропейської колективної системи безпеки, яка б включала Західну, Центральну, Східну Європу та Росію.

Політичні партії та виборчі блоки: опозиція

Платформи опозиції з питань зовнішньої та оборонної політики на виборах 2002 р. радикально не відрізнялися від програм пропрезидентських блоків і партій. Жодна із опозиційних сил не згадувала НАТО у своїх виборчих програмах.

«Наша Україна», заснована В.Ющенком як виборчий блок десяти правоцентристських політичних партій, уперше використала термін «Десять кроків», який згодом, через два роки, був повторений у програмі президентської кампанії В.Ющенка. Виходячи з ідеологічної позиції націонал-демократичних та націоналістичних партій, що входили до Нашої України, це мала бути найбільш міцна пронатовська політична сила на виборах 2002 р. Але так не сталося. Зовнішня політика Нашої України була такою ж невиразною, як і програми інших політичних партій, що брали участь у виборах 2002 р. Вона вказувала на необхідність «підтримувати розвиток нових регіональних структур для забезпечення співробітництва з сусідами». Згадувалося членство у Світовій організації торгівлі, але не НАТО. Крім цього, все, що викладено у програмі Нашої України, - це необхідність України прийняти «європейські екологічні стандарти» і «забезпечити тісну співпрацю з українською діаспорою та створити у світі об’єднану і впливову українську спільноту».

Передвиборча програма Нашої України у 2006 р. також не містить жодної згадки про НАТО. Програма окреслює такі пріоритети як забезпечення захисту політичних та економічних інтересів держави України та заохочення іноземних інвестицій. Наша Україна зазначає, що ціллю зовнішньої політики України є «інтеграція у європейські структури» та набуття статусу асоційованого члена ЄС протягом «максимально короткого часу». Як ще одна ціль згадується членство у Світовій організації торгівлі, проте не НАТО.

Передвиборча програма Нашої України-Народної Самооборони на дострокових виборах у вересні 2007 р. є найбільш невиразною з усіх платформ Нашої України у сфері зовнішньої політики. Ця програма є першою програмою Нашої України, що не містить жодного пункту з зовнішньополітичних питань. Невелика кількість питань зовнішньої політики натомість включена у пункт 3 («Забезпечення конкурентоздатності України та захисту приватної власності»). Програма 2007 р. виділяє цілі членства у Світовій організації торгівлі та створення зони вільної торгівлі та безвізового режиму з ЄС. Програма знову ж таки не містить жодної згадки про НАТО у будь-якій формі.

Політичні партії та виборчі блоки: БЮТ

На виборах 2002 р. Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) мав невиразну зовнішню політику і заявляв, що чітко визначить національні інтереси України і буде проводити зовнішню політику «в інтересах своєї нації» на основі зовнішніх зв’язків, базованих на рівності. БЮТ окреслив два стратегічні активи України: «інтелект нації та інформаційні ресурси» та «транзитні можливості» України. БЮТ ніколи не згадував НАТО чи навіть ЄС. Передвиборчі програми 2006 і 2007 років мало відрізняються одна від одної у своїй ідеологічній аморфності. У 2006 р. БЮТ знову наголосив на необхідності чітко визначити національні інтереси України: «Зовнішня політика буде проводитись в ім’я нації на основі мирних, рівних, взаємовигідних економічних відносин з усіма державами, з якими Україна має спільні інтереси». Передвиборча програма БЮТ у 2007 р. точно повторює цю ж загальну фразу.

БЮТ, напевно, особливо не задумувався над своєю програмою у сфері зовнішньої політики і використовував однакові фрази на виборах як в 2006 р., так і в 2007 р. Очевидно, БЮТ вважав неістотним питання розробки нової зовнішньої політики, яка б відображала обрання нібито «прозахідного» Президента В.Ющенка.

Без народного мандату - але вперед до НАТО

У січні 2008 р. Президент Віктор Ющенко, Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко та Голова Верховної Ради Арсеній Яценюк звернулись до НАТО з відкритим листом і проханням розглянути на саміті НАТО у Бухаресті у квітні 2008 р. можливість надання Україні Плану дій щодо набуття членства (ПДЧ). Передвиборча програма Ющенка 2004 р. і програми БЮТ та Нашої України-Народної Самооборони (блоку, в рамках якого був обраний А.Яценюк) не згадували НАТО, і жоден з трьох лідерів не міг мати будь-яких повноважень від своїх виборців переслідувати таку мету.

У Бухаресті Альянс заявив про своє зобов’язання щодо приєднання України (і Грузії) до НАТО у невизначені терміни, однак ПДЧ не запропонував. У квітні 2009 р. на Страсбурзько-Кельському саміті НАТО не лише не запропонувало ПДЧ, але й зовсім не згадало про очікуване майбутнє приєднання України (і Грузії). Проте теперішній Київ продовжує діяти так, ніби Україна прийняла рішення на користь НАТО і отримала відповідні повноваження працювати з Брюсселем (та Вашингтоном).

Наприклад, у червні 2009 р. речник Міністерства закордонних справ Василь Кирилич оголосив, що НАТО позитивно оцінило проект річної програми України по співпраці з Альянсом. Повідомивши, що НАТО оприлюднило свою оцінку проекту документу на засіданні Комісії Україна-НАТО у Брюсселі 15 червня, Кирилич зазначив: «Є усі підстави вважати, що НАТО дало позитивну оцінку проекту річної національної програми як інструменту підготовки до вступу України в НАТО». Міністерство закордонних справ також зазначило, що програма була кроком до отримання ПДЧ. Не повідомив Кирилич лише про те, звідки уряд взяв моральне, чи навіть юридичне, право просуватися до отримання будь-якого «інструменту підготовки до вступу України в НАТО» взагалі.

Значення Комісії Україна-НАТО не слід недооцінювати. Той факт, що Комісія є функціональним еквівалентом ПДЧ, повинен бути абсолютно ясним. Сьомий щорічний Цільовий план Україна-НАТО на 2009 рік, підписаний як Комісією Україна-НАТО, так і Президентом Віктором Ющенком, визначає цілі і заходи у різних сферах, в тому числі - «внутрішні політичні питання, зовнішню і оборонну політику, реформування у сфері оборони і безпеки, інформування громадськості, економічні та юридичні питання та інформаційну безпеку». Слід звернути особливу увагу на складову «інформування громадськості». В підсумку бачимо пункт, на якому погоджується зосередитись Україна, про що свідчить підпис Ющенка:

«Забезпечення фінансування та втілення Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки з метою поширення неупередженої інформації щодо Альянсу, збільшення поінформованості громадськості щодо місії та діяльності НАТО, а також сприяння громадській підтримці Україною євроатлантичного курсу за допомогою ефективних та скоординованих заходів».

Було б дуже наївно вважати, що посилання на «євроатлантичний» курс України у документі НАТО означає щось інше, ніж членство в НАТО. Також не слід думати, що «поширення неупередженої інформації» означає збалансоване зобов’язання поширювати критику НАТО поряд з позитивною точкою зору. Важко зрозуміти, як «сприяння громадській підтримці» може поєднуватися із «поширенням неупередженої інформації».

Коротше кажучи, Президент В.Ющенко взяв зобов’язання від імені України переконати громадян України вступити до НАТО, навіть якщо більшість українців не погоджується з таким рішенням. У цьому можна побачити певний парадокс. Хіба громадяни України прийняли рішення про референдум для ведення пропаганди серед них самих? Як це можна пов’язати зі ст. 85, п. 5 Конституції України, відповідно до якої Верховна Рада наділена повноваженнями визначати засади не лише внутрішньої, але й зовнішньої політики?

Можна навести інший приклад: у грудні 2008 р. колишній Державний секретар Кондоліза Райс і колишній міністр закордонних справ Володимир Огризко підписали «“Хартію про стратегічне партнерство України і США». У частині «Співробітництво у сфері оборони та безпеки» зазначено:

«Ми плануємо реалізувати програму посиленого безпекового співробітництва, яка передбачає збільшення українських можливостей та посилення України як кандидата на членство в НАТО. Керуючись Декларацією Північноатлантичної Ради, прийнятою на Бухарестському саміті НАТО від 3 квітня 2008 року та Спільною заявою Комісії Україна-НАТО від 4 квітня 2008 року, в якій закріплено, що Україна стане членом НАТО». [виділено автором]

Знову ж таки, важко сказати звідки беруться повноваження на такі зобов’язання. Одна справа, якщо деякі посадові особи України підтримують вступ до НАТО і говорять про це, як вдома, так і за кордоном. Інша справа, коли вони діють так, ніби рішення вже прийнято, втягуючи Україну у павутиння зобов’язань, спрямованих на втілення такого результату. Вони взяли зобов’язання не лише про вступ України до НАТО, але й про застосування механізмів, які зроблять Україну членом НАТО у всьому, крім назви. Більше того, виглядає так, що вони взяли на себе право маніпулювати українською громадською думкою з цього приводу.

«Розгадку» цієї головоломки можна побачити у коментарях, висловлених дещо раніше цього року Головою Комітету Верховної Ради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, Головою Руху та колишнім міністром закордонних справ Борисом Тарасюком, який зазначив, що в українців ніколи не буде консенсусу щодо вступу України в НАТО. З усією вірогідністю він правий у своїй оцінці. Проте далі Б.Тарасюк продовжив, що це не повинно бути перешкодою на шляху України до НАТО , оскільки така ж ситуація до вступу в НАТО спостерігалася у декількох інших країнах, де результати опитувань пішли вгору після вступу. Не можна недооцінювати те, що Б.Тарасюк може бути правим з точки зору реалістичної політики. Коли тим чи іншим способом запроваджується політика, що не підтримується виборцями, згодом люди, врешті решт, можуть прийняти таку нову реальність постфактум.

Проте називати це «демократією» - зовсім інша справа. Оскільки НАТО не часто піднімається як окреме питання на українських виборах, і навіть ті, хто підтримує вступ до Альянсу, обходять дане питання, деколи це сприймається так, ніби воно не стоїть на порядку денному України, особливо з огляду на зростаючий опір Франції та Німеччини і відмову НАТО надати ПДЧ. Такий висновок безпідставний, якщо описана вище поведінка взагалі щось означає.

Чи існує ймовірність чіткої позиції «НАТО - Ні» під час виборів в Україні?

Партія Регіонів увійшла в парламент як окрема політична сила лише в результаті виборів 2006 р. Як і на виборах 2007 р., Партія Регіонів послідовно підтримує позаблоковий статус України і стверджує, що Україна не може стати членом НАТО без схвалення такого рішення народом України на всенародному референдумі. Програма Партії регіонів підтримує «послідовну» зовнішню політику, спрямовану на захист національних інтересів України. Так само, як В.Ющенко і «помаранчеві» виборчі блоки, Партія Регіонів виділяє лише одну країну як «стратегічного партнера» України - Росію.

Передвиборча програма Партії Регіонів у 2007 р. прописана у сфері зовнішньої політики набагато детальніше, ніж програма її «помаранчевих» опонентів, оскільки вона підтримує позаблоковий статус України. Партія Регіонів підтримує продовження багатовекторної зовнішньої політики кучмівської ери, яка дає рівні переваги як східному, так і західному вектору. Як зазначено у програмі, членство у Світовій організації торгівлі та ЄС не повинно бути самоціллю, а має бути спрямоване на підвищення стандартів життя українських громадян і розвиток національної економіки. Програма закликає до участі України в Єдиному економічному просторі СНД з метою доступу України до ринків для її продукції в Євразії.

Поряд з тим, що Партія Регіонів висловлює чіткіші цілі і наміри, ніж її опоненти, вона все ж по-своєму уникає питання про НАТО. Вірніше, Партія Регіонів дозволяє пронатовській стороні ухилятися від своєї позиції, опускаючи у передвиборчій програмі будь-який рішучий механізм заперечення НАТО на підставі того, що більшість виборців - прибічники опозиції приєднання до НАТО. Це дозволяє пронатовським партіям і політикам уникати політично незручного питання і мати можливість маневру на випадок, якщо результати виборів будуть на їхню користь.

Говорити про необхідність проведення референдуму перед прийняттям будь-якого рішення щодо НАТО - це не те саме, що виступати проти НАТО. Проведення референдуму - це одна справа, а голосування проти - вже інша. Ще інша справа - пропонувати Україні взяти визначений курс, спрямований не на НАТО, а наприклад, на політику нейтралітету на зразок Австрії, Фінляндії тощо. Що не вистачає у політичній програмі В.Януковича і Партії Регіонів - це переконливого деталізованого пояснення, чому НАТО є невірним вибором для України, незалежно від того, хоче чи не хоче піднімати це питання протилежна сторона. Державна відповідальність не повинна бути вулицею з одностороннім рухом.

НАТО як віртуальне питання в українській політиці

Вищевикладений аналіз веде до таких п’яти важливих висновків:

По-перше, українські політики не несуть відповідальності перед виборцями в період між виборами. Молода українська демократія ще не є на тому етапі розвитку, коли громадянське суспільство, виборці, засоби масової інформації та судова система можуть забезпечити відповідальність політиків. У свою чергу, українські політики продовжують почувати себе над законом і не змушені бути відповідальними перед виборцями.

По-друге, кандидати у президенти України, партії і блоки у своїх програмах приділяють дуже мало уваги питанням зовнішньої і оборонної політики. З цього приводу панує успадкована від колишньої УРСР позиція, яка полягає у тому, що зовнішня і оборонна політика є прерогативою правлячих еліт і тому не вимагає громадського обговорення. Зовнішня і оборонна політика описується аморфними і невиразними термінами і не має зв’язку з реальністю. Кроки, які необхідно здійснити для досягнення цілей зовнішньої і оборонної політики, взагалі не прописуються в програмах.

По-третє, українські політики і політичні партії ніколи не отримували повноважень від українських виборців розвивати співпрацю з НАТО, не кажучи вже про набуття членства в Альянсі - однак все одно займаються цим разом з НАТО, і особливо з американськими партнерами. НАТО взагалі у жодному вигляді не згадується в програмах політичних сил, які традиційно називають «прозахідними» та «пронатовськими»: Руху, Нашої України, БЮТ та в програмі В.Ющенка. В.Ющенко взагалі у жодній формі не згадував НАТО (і навіть ЄС) у своїй програмі 2004 р. Саме тому найбільш пронатовський політик України за два десятиліття незалежності вирішив прокласти шлях до членства України в НАТО без будь-яких повноважень з боку виборців. Зараз неможливо визначити, чи став би В.Ющенко президентом, якщо б з самого початку відкрито говорив про свою підтримку членства в НАТО.

По-четверте, політична сила В.Ющенка, Наша Україна (на виборах у 2002 р. та 2006 р.) та Наша Україна-Народна Самооборона (на виборах у 2007 р.) взагалі жодним чином не згадують НАТО у своїх трьох передвиборчих програмах. Напевне, це найбільш несподіваний з усіх п’яти висновків, оскільки прийнято думати, що правоцентристські «націонал-демократи», які традиційно є антиросійськими і користуються підтримкою виборців здебільшого у Західній Україні, мали б бути основою пронатовських сил в Україні. Однак, здається, навіть націонал-демократи надто бояться відкрито говорити про свою підтримку членства України в НАТО.

По-п’яте, єдиною не лівою політичною силою, яка відкрито говорила про свої наміри щодо НАТО, була Партія Регіонів. І на виборах 2006 р., і 2007 р. Партія Регіонів заявляла про свою однозначну позицію - необхідність проведення всенародного референдуму на ранньому етапі будь-якого просування України до НАТО. Якщо б референдум проводився, громадяни України проголосували б проти членства в НАТО: за часи президентства В.Ющенка підтримка вступу до НАТО не зростала і залишалася на рівні 20-25 відсотків. Все таки В.Янукович і Партія Регіонів, здається, зволікають скористатися своєю перевагою у громадській думці і закрити двері НАТО раз і назавжди. (Водночас українські ліві зі своєю постійно негативною позицією щодо членства в НАТО вирізняють Україну серед посткомуністичних держав Центральної і Східної Європи, в яких партії-правонаступники комуністів, які здебільшого перетворилися на соціал-демократичні партії, підтримували членство в НАТО. Україна не має свого еквівалента лідера польських посткомуністів, колишнього Президента Олександра Кваснєвського. Українська помірна лівоцентристська Соціалістична партія та екстремістські ліві Комуністична і Прогресивно-соціалістична партії в однаковій мірі виступають проти членства в НАТО. За відсутності підтримки членства в НАТО серед лівих і слабкою підтримкою в центрі, основою підтримки цієї політики мають бути правоцентристи. Як зазначалося вище, націонал-демократи ніколи не включали членство в НАТО у свої виборчі програми.)

Підсумок – і роздуми американців

Задля цілісності конституційного і демократичного розвитку своєї держави громадяни України повинні наполягати на тому, що доки пронатовські політики не почнуть виборчу агітацію на основі платформ, що відображають їх справжні наміри, вони не будуть мати повноважень від виборців переслідувати таку ціль після того, як прийдуть до влади. Це стало б важливим кроком для забезпечення відповідальності політиків перед виборцями, а відтак і для подальшого зміцнення української демократії.

Проте збій української політичної системи у цій сфері є не лише провалом прибічників НАТО, яким все, описане в статті, сходить з рук лише тому, що вони маю таку можливість. Вину за це повинні розділити неуважні засоби масової інформації, які, здається, неохоче порівнюють розбіжності між словом і ділом; а також опоненти по НАТО, яких, здається, влаштовує таке формальне, але все ж неенергійне відстоювання антинатовської позиції.

Як американська організація АІУ має інтерес у цьому питанні не через те, що внутрішній політичний розвиток України є обов’язком здебільшого Сполучених Штатів. Адже неспроможність української політичної системи забезпечити відповідальність політиків перед народом може призвести до спроби Києва нав’язати Сполученим Штатам перспективу втягнення України в НАТО недемократичними і сумнівними з точки зору закону методами, які ми мали змогу спостерігати протягом останніх декількох років. Той факт, що такий результат може підтримуватися більшістю політичної номенклатури Вашингтона на думку АІУ є недалекоглядним, однак, не зменшує потенційної небезпеки для законних інтересів Сполучених Штатів і добробуту американського народу.

Додаток: Кандидати в президенти, партії та виборчі блоки в Україні стосовно НАТО

1998 Рух платформи